Сторінка
1

Художня кераміка Коломийщини

ПЛАН

І. Вступ

1. Кераміка як вид ДПМ.

2. Художні особливості, матеріал і техніка виконання.

ІІ. Коломия – центр гончарства.

ІІІ. Школа гончарна (ШГ)

1. Заснування ШГ.

2. Учні та випускники школи.

3. Участь ШГ у всесвітніх виставках.

ІV. Майстри сучасності Коломийщини.

1. Родина Кахнікевичів.

2. Випускники Косівскього техніку народних художніх промислів.

V. Використана література.

VІ. Додатки.

1. Кераміка як вид ДПМ.

Народна кераміка — старовинний здобуток культури, який був одним з поширених способів використання природних багатств. Багатовіковий досвід перетворення сирого матеріалу у вжиткові і художні речі передавався з покоління в покоління. В гончарних виробах, створених руками окремих майстрів, втілені і відображені уподобання народу. Професійні навики ху­дожні прийоми поколінь майстрів стали традицією.

Розвиток народної кераміки був тісно зв'язаний з суспільно-економічними умовами життя населення. Виготовлення керамічних виробів зосереджувалось в районах, багатих на поклади високоякісних гончарських глин. Розвинув­шись в процесі примітивного виробництва побутових речей, народна ке­раміка в умовах натурального господарства у своїх кращих зразках відо­бразила важливі сторони життя, культури і побуту народу, його творчі здібності та естетичні уподобання. Характерно, що у формах і орнаменті народної кераміки поєднувались форми і орнамент суміжних галузей ми­стецтва — художнього скла, дерева, металу тощо. Кожному художньому виробу народні майстри надавали таких форм, які відбивали народне ро­зуміння доцільності і краси, в яких проявились національні традиції, що склались і існували протягом століть.

Справжнім творцем мистецтва завжди був народ. Основоположником всякого мистецтва, за висловом О. М. Горького, були «гончарі, ковалі, ткачі, каменярі, теслярі, зброярі, малярі, кравці, взагалі ремісники, люди, чиї художньо виконані речі радують наші очі і прикрашають музеї».

Українська народна кераміка розвивалася в тісному взаємозв'язку з керамікою інших слов'янських народів. У кращих її формах і орнаментах знайшла відображення боротьба народу за своє соціальне і національне визволення. Українська народна кераміка є цінною культурною спадщиною, яку треба вивчити і кращі прогресивні елементи і традиції якої по­винні бути використані в радянському декоративно-прикладному мисте­цтві. Розглядати та оцінювати традиції необхідно з точки зору того, ін­тересам якого класу вони служили, бо в класовому суспільстві національні традиції мають класовий характер.

2. Художні особливості, матеріал і техніка виконання.

Обробка глини почалася в неоліті, про що свідчать фрагменти виробів, що зустрічаються на стоянках, поселеннях, городищах та могильниках того часу. Пам'ятки керамічних виробів столітньої, а то й тисячолітньої давності, що збереглися в З'Шлі, у комплексі інших археологічних пам'яток є важли­вим історичним джерелом для пізнання і вивчення культури і побуту населення. Вони становлять важливий матеріал для обгрунтування різних наукових висновків і є показником культурного рівня племен і народів, показником піднесення і занепаду їх культури в певних суспільно-еконо­мічних формаціях.

Виготовлення глиняного посуду виникло з обмазування плетених або дерев'яних посудин глиною, щоб зробити їх вогнетривкими. При цьому скоро знайшли, що формована глина служить для цієї мети і без внутріш­ньої посудини.

Основним видом декорування посуду є підполивний розпис, для якого вживаються підполивні керамічні фарби або розчини солей і барвних окси­дів металів. Спосіб підполивного розпису полягає в тому, що після першого випалювання сирівки (разівки) посуд розписують, після чого вкривають його поливою і випалюють вдруге.

Керамічні підполивні фарби — це неорганічні фарби, змішані з вогне­тривкими оксидами або солями деяких металів. Найчастіше народні гончарі вживають для цього різноколірні земляні глини: лімонітову глинку («червень», «охра», «охра»), каолін («побілка», «побіл», «фаянсова глина»), болотну руду («рудка», «чорна земля»), а також дві фарби з металу— «ко­вальську циндру» (відходи при куванні заліза) і «мідянку», «зелень» (мідь). Червень дає червоний колір, побілка — білий, рудка — чорний, ковальська циндра — чорний, мідянка — зелений. Земляні фарби мололи на жорнах.

Найдавнішою фарбою для розпису глиняних виробів є охра. її вжива­ли гончарі вже в часи трипільської культури. В повідомленнях про розкоп­ки так званих трипільських площадок не раз згадується про знахідки охри, якою трипільці розмальовували свій посуд і. мабуть, житло.

Простий посуд гончарі розписують за допомогою квачика (пензлика) в курячого пір'я або ганчірки, дерев'яним ножем, краєм якого роблять граві­рований («ритий») орнамент.

Фон розпису майже скрізь народні гончарі покривали коричневою або білою, рідше зеленою фарбою. Розпис найчастіше виконували білою, корич­невою, зеленою, рідше чорною (східні області України) фарбами.

Розписаний і поливаний посуд випалюють двічі, після чого розсортовують його. Після охолодження при легкому постукуванні посуд повинен давати чистий дзвінкий звук, якщо він «хрипить», то в ньому є тріщини. Гончарі лічили свої вироби на сотні, десятки, копи та штуки.

ІІ. Коломия – центр гончарства.

Гончарство на Коломийщині розвивалося з давніх давен. Його розвиткові спри­яла наявність багатих покладів високоякісних гончарських глин. Уже в XVI столітті Коломия вважалася визначним гончарсь­ким центром. 1627 року в Ко­ломиї працювало 7 майстрів, а в 1661 році — королівським указом було затверджено цех генчарів. Коломийські гончарі того часу виготовляли посуд, кахлі для облицювання печей,; котрі збували на буковинських! на молдавських ринках. Уже в XVIII столітті коломийські гон­чарі застосовували підполивний розпис.

Незважаючи на подібність до косівської, коломийська кера­міка мала свої чітко виражені: особливості: тут частіше засто­совувався ріжковий розпис, своєрідним було трактування орнаментальних мотивів і сю­жетних сценок.

Художнім виробам характер­ні стилізовані рослинні та гео­метричні мотиви: листочки, га­лузки, крапки, кривульки, ко­лові та спіральні лінії, розписані зеленими та темно-коричневими фарбами на тонованому ясно­му тлі, або біло-зеленими фар­бами на темному тлі. Композиція творів проста, складалася з невеликої кількості моти­вів, легко розташованих на по­верхні виробу.

У другій половині XIX століття коломийське генчарство сягнуло високого рівня розвитку, вироби гончарів продавалися далеко за межами краю, кори­стувалися великим успіхом на різних виставках.

У кінці XIX століття коломийське гончарство занепало. Якщо 1875 року було 200 гончарів,

1897-47, а 1901 року – лише 30 і то приневолених перекупниками.

ІІІ. Школа гончарна (ШГ)

Державна (від!886 — крайова) гончарна школа. Заснована 7 грудня, а відкрита 14 грудня 1875. Від 1893 містилася у спеціально збудованому приміщенні (архітектор Висксвич) па теперішній вул. М. Верещинського, 59. Уряд виділив з бюджету 4000 кор. па придбання необхідного обладнання для ШГ і доручив к-кій владі підшукати відповідне приміщення для нового навчального закладу. Перший керівник і вчитель школи (1875-81) Г. Бехер з м. Відня ігнорував традиції гуцульського гончарства, використовуючи західноєвропей­ські гончарні форми, зразки орнаментики та ін. Наступним управителем ШГ (1881-83) був архітектор Т. Сікорський, який використовував як матеріал місцеву глину, а в оздобі виробів не цурався місцевих мотивів. Основою кожної композиції, особливо на мисках, тарелях, збанках, де­коративних виробах, служили переважно прості геометричні схеми, до яких учні вплітали рослинні й зрідка анімалістичні мотиви. Людські постаті й архітектурні мотиви траплялися не часто. Т. Сікорський вимагав від учнів знань основ декоративного мистецтва різних часів і народів. Коли керівник розрахувався з ШГ, то уряд відповідним документом за ч. 8571 від 10 травня 1883 закрив державну ШГ, погодившись передати устаткування школи па баланс крайової влади. Після різних не­узгоджень між центром і краєм міська влада доручила к-кому гончареві К. Славінському охороняти ШГ з її майном, а той своїм коштом навчав майбутніх гончарів у школі.