Сторінка
2

Робота над мелодією - головний фактор формування художньої майстерності майбутнього бандуриста-виконавця

Виконання монотонової мелодії включає основні елементи артикуляційної техніки, котрі знаходять широке застосування і у відтворенні мелодій, інтонаційно більш розгорнутих.

Близькою до монотонової по техніці відтворення можна вважати мелодію, побудовану за принципом оспівування опорних тонів допоміжними звуками.

Зупинимось на деяких закономірностях мелодичної лінії. Виразність мелодичної лінії ґрунтується перш за все на природному зв'язку висхідного руху з наростанням напруження, низхідного - зі спадом, заспокоєнням. Однак, співвідношення високих і низьких звуків має й іншу виражальну можливість: низькі звуки сприймаються як більш тяжкі, масивні, високі - як більш легкі, прозорі, «ефірні». Причини цього явища прості - низький звук більш багатий обертонами. Але це має значення головним чином по відношенню до відмінностей регістрів.

Так, якщо одна й та ж мелодія (тема) послідовно проходить у музичному творі в різних регістрах, то, як правило, найбільш напруженим кульмінаційним проведенням виявляється проведення в низькому (басовому) регістрі (див. фуги Баха, Букстехуде). Для самої ж мелодії, для мелодичного руху (тобто для руху всередині однієї мелодії), якщо в ньому немає зіставлення звуків далеких регістрів, значення цієї виражальної можливості більш обмежене. Вона реалізується перш за все у крайніх регістрах: - високому, де ясно відчутна легкість звуків і складається враження випаровування, розтанення; - низькому, де ясно відчутна масивність звуків, і на цій основі інколи природно виникає наростання при низхідному рухові.

Зустрічаються і низхідні наростання, що починаються у високому регістрі. Як правило, вони пов'язані зі згущенням похмурого колориту, носять трагічне забарвлення. Але основне, домінуюче значення для інтонування мелодії має органічність зв'язку звуковисотного сходження із зростанням напруги (і переважно з крещендо), та спаду - із затуханням напруги (і переважно з дімінуендо).

Як правило, в мелодії відбуваються зміни напрямку руху, чергування висхідного і низхідного руху, що відповідає посиленням та послабленням напруження відтворюваної мелодією емоції. Це визначає більш або менш рельєфно виявлену хвилеподібність мелодичної лінії.

Техніка виконання висхідних і низхідних мелодій полягає в раціональному розподілі сили звучання, а також артикуляційної глибини в залежності від наближення, або віддалення до кульмінаційних точок. Найбільш природно і органічно динаміка впливає, коли вона дещо «спізнюється» при висхідному рухові мелодії, спершу виявляючи ладово-інтонаційний розвиток, або коли її послаблення випереджує події при низхідному, заспокійливому інтонаційному рухові, створюючи в свідомості слухача відчуття післякульмінаційного спаду. Слід також враховувати специфіку бандури: нерівномірність динамічної потужності голосів у різних регістрах інструмента зобов'язує виконавця формувати свою техніку в нерозривній єдності з навиками слухо-моторного контролю співвідношення сили звуків різної висоти з метою вироблення доцільної динамічної послідовності звуків.

Повільна, лірична мелодія вимагає витонченого нюансування, інтонування інтервалів та окремих звуків як частини цілого. Тут необхідна особливо гнучка, ювелірна техніка звуковимовлення, спрямована на виявлення логіки розвитку музичної думки. Сюди входять наступні прийоми:

а) динамічно-урівноважена атакованість затактів;

б) динамічна, артикуляційно-штрихова та агогічна опертість точок в кульмінаціях мотивів, фраз, речень;

в) післякульмінаційна динамічна розрядка;

г) контрасти динамічні, артикуляційні, темпові, ритмічні, агогічні та ін.

Мелодія-тло, так звані Альбертієві баси. Тут, як правило, необхідний єдиний штрих, що забезпечить цілісність гармонічного тла акордових звуків.

У мелодичній секвенції, як і у прихованій поліфонії, важливі два моменти: вирізнення (динамічне або агогічне) опорних точок, які утворюють домінуючу мелодію, а також витонченість, артикуляційно-динамічну гнучкість у поєднанні з точністю темпоритму у другому елементі з'єднуючих ланок (рівність спрямовуючого ритморуху).

Швидкоплинна, як і всі інші названі типи мелодій, також повинна виконуватись осмислено. Вона вимагає від бандуриста майстерного володіння темпоритмом, а також модифікуючою (М. Дремлюга. Прелюдія) або стійкою (Й. Бах. Прелюдія d-moll) артикуляцією.

Виходячи з наведеного, можемо зробити наступні висновки:

1). До елементів техніки в її внутрішньому, глибинному процесуальному значенні належать:

- орієнтація на струнному звукоряді;

- контроль м'язового тонусу в його пульсуючому («актив - пасив») значенні;

- різноманітні види контактування зі струнами (щипок, удар) і форми рухів рук (прийом стрибка, мартеллято, леджієро, перлинна гра і кантиленна техніка, ритмізоване глісандо, вагова гра);

- акцентуація, штрихи, динаміка;

- координація рухів у різноманітних видах (проста й складна, характеру рухів, м'язових зусиль, психомоторна);

- слухо-моторне випередження;

- зосередженість, стійкість і багатоплановість уваги;

- психотехніка (входження в образ, процес перебування в образі).

2). Техніка бандуриста не існує поза інтерпретацією художнього змісту виконуваного музичного твору.

3). Виконавські виражальні засоби розкривають і доповнюють ідею твору, а не підмінюють авторський задум. Застосування виконавських виражальних засобів (сили звука, темпу, артикуляції, штрихів та ін.) не повинно перешкоджати розгортанню ладо-гармонічної структури, логіки розвитку, драматургії твору.