Сторінка
1

Воля богів і свободна воля людини в світі античної трагедії

Вступ.

Старогрецька трагедія, що сформувалася на рубежі VI-V сторіч до н.е., мала за собою приблизно два сторіччя художнього розвитку, що в історії античної культури прийнято позначати як етап архаїки. Його нижньою межею вважають оформлення «Ілиади», верхній-початковий період старогрецької трагедії, поданий для нас ранньою творчістю Есхіла. Усередині позначеної хронологічної рами надаються, таким чином, героїчний і повчальний епос, а також рання лірика. З обома цими жанрами трагедія Есхіла і Софокла знаходиться в складних відношеннях. У їхніх драмах ми виявимо як завершення архаїчних традицій в області ідеології і художнього мислення, так і їхнє подолання і підпорядкування новим ідейним задачам, що виникали із суспільного досвіду афінської Демократії. Тому для розуміння драматургії Есхіла, а потім і його спадкоємця Софокла важливо виявити основні риси світогляду старогрецької архаїки, що, до речі сказати, теж перетерпіло істотну еволюцію протягом двох сторіч.

Є відомі елементи подібності між трагедією й епосом у використанні міфологічних сюжетів, не говорячи вже про лексичні засоби, що є загальними для обох жанрів. У той же час світ епосу і його героїв існують по своїх особливих законах, обумовленим специфікою героїчного сказання і багато в чому відмінним від тих закономірностей, що бачать у світі афінські драматурги і Софокл у першу чергу.

В цій роботі я зробила спробу дослідити на прикладі трагедії Софокла "Антигогна", як впливає воля богів на поведінку та вчинки людини, визначити чи здатна людина проявити свою волю в тих чи інших обставинах.

Мета роботи - довести, що саме в трагедіях Софокла, на відміну від творів його попередників людина дійсно може виступати проти волі богів, стверджуючи своє право на прояв власної волі.

При написанні роботи, крім тексту "Антигони" мною були опрацьовані книги та монографії слідуючих авторів: І. Тронського, В. Ярхо, Г. Підлісної, А. Ліндсея.

I. Воля богів і предписання долі в античній трагедії.

Часто говорять, що воля богів і веління долі заздалегідь визначають весь розвиток дії і поводження персонажів у гомеровському епосі, не залишаючи місця для прояву самостійності індивіда. Така характеристика є одночасно і правильною і неправильною.

У рамки призначеного долею укладається як життя окремих героїв, так і майбутнє цілих міст. Так, Ахіллу відомо, що йому, незважаючи на усі його богатирські можливості, не призначено взяти Трою і повернутися додому переможцем; відомо і його супротивнику Гектору, що Ахілл не довго буде насолоджуватись життям після перемоги над ним у смертельному поєдинку. Але водночас Гектор знає і про те, що Трої не призначено вистояти в десятилітній війні:

Будет некогда день, и погибнет священная Троя, С нею погибнет Приам и народ копьеносца Приама.

(Іл. VI, 448 їв.)

Якщо Одиссею «випасла доля» після всіх митарств і іспитів повернутися додому і побачити рідних, то з цим змушений рахуватися й осліплений їм киклоп Полифем, що молить Посейдона про помсту, і самий Посейдон, спроможний тільки віддалити повернення Одиссея, але не скасувати його зовсім.

Всі ці факти говорять про те, що для художнього мислення древніх греків зацікавленість богів у подіях, що відбуваються на землі, була непорушною істиною. Розходження між жанрами або окремими представниками того самого жанру зводилося не до визнання або заперечення ролі богів, а тому, у чому автори бачили сенс і сутність божественного керування світом. У цьому відношенні гомеровский епос пропонує нам достатньо своєрідну картину.

Теза: «Людина-міра всіх речей» - був логічним результатом суспільного розвитку афінської демократії, але він же вносив у її діяльність і у свідомість громадян уявлення про відносність суспільних встановлень і моральних норм, не говорячи вже про скептичне відношення до релігії: якщо людина міряє усе навколишньою власною мірою, що залишається робити богам із їхньою турботою про справедливу відплату? І що узагалі вважати справедливим? Довіра, що афиняни робили Периклу, або його осуд? Шанування божественних святилищ або ненависть до своїх політичних супротивників? Традиційна етика безсумнівно потребувала першого і вважала природним друге,- але що було робити, якщо обидва постулати заходили в суперечність один з одним? На це релігія не давала відповіді.

Не могла вона розв'язати і ще одного протиріччя. Приступаючи до якогось діла, серйозні люди керуються звичайно своїм життєвим досвідом, оцінкою своїх можливостей, спроможністю зважтити всі обставини справи. Попри все те розвиток подій нерідко порушує самі продумані плани.

Чому ж так відбувається? У епосі, де діяла незбагненна для смертних воля богів, легко було пояснити невдачу людських починань утручанням якого-небудь злобливого демона. Якщо ж боги здійснюють керівництво світом за законами вічного розуму, то чому він заходить у суперечність із розумом людським?

Відповідь на це питання можна було шукати в двох напрямках.

Або, продовжуючи вірити у всемогутність Зевса й Афін, у всезнання Аполлона, не жадати від них пояснення тих мотивів, по яких вони діють. Достатньо того, що боги існують і що задуми їх незбагненні для смертних, така відповідь перепиняла шлях недовіри і релігійному скептицизму, але робила ще більш незрозумілим походження іспитів, що випадають на долю людей. Протиріччя людського і божественного знання, розбіжність розумних людських зусиль із досяганеним результатом ставало воістину трагічною проблемою.

ІІ. Софокл - великий поет Давньої Еллади.

Великим поетом Давньої Еллади був Софокл (496—406 pp. до н. е.) — молодший сучасник Есхіла. Вже 468 р. Софокл переміг суперників на змаганнях поетів і став улюбленцем глядачів. Двадцять чотири рази п'єсам Софокла присуджували перші нагороди.

Софокл виховувався в атмосфері патріотичного під­несення, яким була охоплена Еллада: народ боровся про­ти перської навали. Коли майбутньому поетові пішов шістнадцятий рік, в Афінах святкували перемогу над перським флотом у битві біля острова Саламін. Юнакові Доручили виконувати урочистий гімн на всенародних свя­тах (він був заспівувачем у хорі хлопчиків). З дитинст­ва і до смерті проніс Софокл палку любов до батьківщи­ни. Він пишався тим, що Афіни об'єднали греків для бо­ротьби проти нашестя ворогів. У дев'яносто років Софокл складає останню пісню на честь рідного міста — драму «Едіп в Колоні» (Колон — околиця Афін). Ця драма про­славляла красу й гуманні закони Афін.