Сторінка
4

Воля богів і свободна воля людини в світі античної трагедії

У першому ж діалозі з Антигоною Креонт дає зрозуміти, що родинні зв'язки не можуть уплинути на його рішення: будь вона йому навіть ближче по крові, чим будь-який із тих, хто шанує Зевса - покровителя домашнього осередку, їй усе рівно не уникнути кари! (486-489).

Аналіз «Антигони» у зв'язку з конкретною історичною обстановкою в Афінах 40-х років V сторіччя до н.е. показує повну непридатність до цієї трагедії сучасних понять державної й індивідуальної моралі. У «Антигоні» немає конфлікту між державним і божественним законом, тому що для Софокла справжній державний закон будувався на основі божественного. У «Антигоні» немає конфлікту між державою і сім'єю, тому що для Софокла в обов'язок держави входив захист природних прав сім'ї, і жодна грецька держава не забороняла громадянам ховати своїх рідних. У «Антигоні» розкривається конфлікт між природним, божественним і тому справді державним законом і індивідуумом, що бере на себе сміливість представляти державу всупереч природному і божественному закону. Хто одержує верх у цій сутичці? У всякому разі, не Креонт, незважаючи на прагнення ряду дослідників зробити його щирим героєм трагедії; остаточний моральний крах Креонта свідчить про його повну неспроможність. Але чи можемо ми вважати переможницею Антигону, самотню в нероділеному героїзмі і закінчуючу безславно свій вік у вовкуватому підземеллі?

У кількісному відношенні роль Антигони дуже невелика-всего лише біля двохсот віршів, майже в два рази менше, ніж у Креонта. До того ж вся остання третина трагедії, що веде дію до розв'язки, відбувається без її участі.

Антигона з'являється перед глядачем із уже дозрілим, безповоротно прийнятим рішенням, і нікого не цікавить, як і коли воно виникнуло. Її взаємовідносини з навколишніми обмежуються стислим діалогом із Ісменою на початку і де-що більшим - з Креонтом у першій третині трагедії. Про її почуття до Гемону ми не можемо витягти з тексту ні найменшого свідчення. Попри все те Софокл не тільки переконує глядача в правоті Антигони, але і вселяє йому глибоке співчуття до дівчини і замилування її самовідданістю, непохитністю перед обличчям смерті. Як це досягається?

У емоційному плані найбільше трагічним у долі Антигони виявляється ні несправедливий вирок Креонта, ні навіть її фізична смерть - і до того і до іншого вона була готова, а та цілковита самітність, у якій вона опиняється.

У пролозі Антигона відразу ж позбавляється підтримки Ісмени, хоча могла б на її розраховувати. Дарма волає Антигона до родинного боргу Ісмени, до її шляхетного походження,- сестрою занадто міцно володіє «здоровий глузд». У суперечці з Креонтом Антигона спирається на незаперечний авторитет великих богів, на вічні моральні норми, установлені безсмертним Зевсом, - на Креонта все це не справляє ніякого враження. І хоча Антигона думає, що фиванські старці, що складають хор, у глибині душі згодні з нію і мовчать тільки зі страху перед новим царем, вони все-таки продовжують мовчати, нічим не видаючи свого відношення до її вчинку. Відкіля їй знати, що при першій же появі вартового, що повідомив Креонта про порушення його наказу, хор побачив у похованні Полиника справу рук якогось божества (278 їв.)? Відкіля їй знати, що потім, після гнівних промов віщуна Тиресия, хор порадить царю самому поховати Полиника, і цар із поспішністю відправляється виконувати цю пораду? Зараз Антигона стоїть одна віч-на-віч із царем, і її непохитність і впевненість у своїй правоті не можуть не викликати поваги глядача.

Тим часом Антигона зовсім не так одинока, як вона думає.

І коли вона знову з'являється перед глядачем, у своєму скорботному ході на страту, вона почуває себе як і раніше самотньої і покинутої: ніхто не проллє сльози над її долею, ніхто з близьких не присвятить їй похоронного плачу. У чию душу при цьому не закрався б сумнів у слушності зробленого? Адже Антигона виконувала святу заповідь богів -і от боги спокійно дозволяють їй померти! Чим вона їх прогнівила? У чому ж тоді зміст божественної мудрості! Не дивно було б, якби під вагою таких питань зігнувся і сильний чоловік; а адже Антигона - всього лиш юна дівчина, що не вкусила жодної з тих радостей, на які має право по своїй природі: ні насолод подружнього ложа, ні сладкості материнства. Подібно тому як у пролозі, при першій появі Антигони, свого роду «темою з варіаціями» проходила її готовність поховати брата, так тут, при останньому явищі Антигони, звучить цей мотив прощання з невипробуваним щастям: «Ніхто не проспіває мені шлюбного гімну у дверей спальні, але стану я жінкою Ахеронта .»-скаржиться Антигона (814-816). «Неоплакану, позбавлену друзів, позбавлену чоловіка, ведуть мене, нещасливу, по цій дорозі». «Об склеп, об мій шлюбний терем .» (891). «И от Креонт, схопивши, веде мене, що не пізнала весільних пісень і подружнього ложа, що не покуштувала ні шлюбного життя, ні радості годувати немовляти .» (916-918).

Надзвичайно щирі, глибокі скарги Антигони займають дуже важливе місце в структурі трагедії. Насамперед вони позбавляють її уяву всякого нальоту жертовного аскетизму, що міг би виникнути з перших сцен, де вона настільки часто підтверджує свою готовність до смерті. Антигона предстає перед глядачем повнокровною, живою людиною, якій ні в думках, ні в почуттях не чужо ніщо людське. Антигона не шкодує про зроблене, ні в чому не кається, И попри все те - як і раніше ні слова схвалення або хоча б розуміння не доноситься до слуху Антигони. Якщо фиванські старці і не можуть стримати потоки сліз побачивши Антигону, що йде у своє останнє житло, і навіть знаходять для неї розраду в її власній готовності до смерті (802-805, 817-822), вони тільки захоплюються її сміливістю, і Антигона так і іде на смерть, не отримавши нізвідки підтвердження своєї правоти. Коли глядач одержить таке підтвердження в промові Тиресія, для Антигони це буде занадто пізно. Знову вона нічого не зможе дізнатися і почути, замурована в підземному склепі, і встигне накинути петлю собі на шию, перед тим, як Гемон зуміє проникнути в її вовкуватий захисток .

Таким чином, ясно, що Софокл цілком свідомо і цілеспрямовано утворює навколо своєї героїні атмосферу мнимої самітності, тому що в такій обстановці до кінця виявляється її героїчна натура. На відміну від нової трагедії, що ліпить героїчна уява, надаючи йому різноманіття індивідуальних рис і створюючи в такий спосіб різнобічний характер, Софокл не ринеться до виявлення індивідуальних властивостей саме цього царя, полководця, і т.п. Навпроти, усе надто особисте залишається за межами трагедії, і та ж Антигона оплакує не своє розставання з Гемоном, а нещасливу долю всякої дівчини, змушеної проститися з життям, не виконавши свого в ній призначення. Якщо такий узагальнений герой проте захоплює нас своєю долею, то засобом для цього служить цілком індивідуальна ситуація,-всяка дівчина, що йде на страту, буде оплакувати свою долю так само, як Антигона, але аж ніяк не всяка зможе взяти на себе таку долю. Створенню цієї цілком виняткової ситуації Софокл підкоряє і композиційну структуру п'єси, і роль хору. Нічого не було б легше, як дозволити Гемону ввірватися на сцену в той момент, коли цар допитував Антигону або коли стража вела її,- нехай би його втручання не змінило рішення Креонта, воно опромінило б душу Антигони свідомістю її правоти. Нічого не було б легше, як вкласти у вуста хору декілька слів, що засуджують при дівчини гнів Креонта,- нехай би вони не змінили рішення царя, вони зігріли б співчуттям душу Антигони. Так, але будь-яка така «поправка» безнадійно зруйнувала би відчуття трагічної самітності, що у наших очах піднімає Антигону до рівня щирої героїні, тому що робить трагічними і її непохитність, і готовність йти до кінця.