Сторінка
1

Значення творчості А.Ахматової для світової літератури

АННА АХМАТОВА (1889-1966) — російська поетеса, що її творчість узагальнила шлях, пройдений російською культурою від «Срібної доби» до періоду хрущовської «відлиги». Дебютувавши у межах акмеїстичної течії, А. Ахматова упродовж своєї мистецької еволюції сягнула вершин модерністської лірики.

На долю А. Ахматової у російській літературі випала особ­лива місія. Вустами Ахматової заговорила, розправивши могутні крила, російська жіноча поезія. Видатні сучасниці по­етеси зазначали, що у своїй творчості вона дала «цілу книгу жіночій душі», висловила головні її суперечності, «яким стіль­ки років не було виходу .» В особі Ахматової російська «жіно­ча» поезія дорівнялася до «чоловічої», скасувавши давні упередження, згідно з якими аналогічні явища у російській літературі XIX ст. здебільшого зверхньо оцінювалися хіба що як розваги освічених дам. Не випадково критика майже відра­зу відвела Ахматовій місце поруч з О. Блоком. Та й сам Блок з великою повагою вирізняв її на тлі багатої творчими особистос­тями «Срібної доби». Він і книжки свої надписував їй як рівний - рівній: «Блок - Ахматовій».

Друга заслуга цієї поетеси полягала в тому, що, пройшовши через усі катаклізми російської історії перших двох третин XX ст. - дві світові війни, революції, страшні ексцеси радян­ської влади від часів її встановлення до хрущовської «відлиги», - переживши загибель блискучого покоління творчої інтелігенції «Срібної доби», Ахматова завершила цілу епоху російської культури, стала хранителькою її найкращих тра­дицій і передала трагічний досвід свого покоління поетам 60—80-х років. Вона була одним із тих майстрів слова, які не дали бур'янові соцреалістичної літератури заполонити ниву російської словесності.

1912 р. відзначився двома важливими подіями: виходом у світ першої поетичної збірки «Вечір», що відразу була схвалена критикою, і народженням сина - Льва Гумільова, який згодом став видатним істориком. Упродовж десятиліття були створені й надруковані поетичні збірки «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1922). Ці збірки відбивають важливий перелом у творчому розвитку поетеси, що відбувся у 1914 р.: в ахматовський художній світ, раніше обмежений інтимно-камерними темами, входить бурхлива сучасність з такими її стрижневими поняттями, як «історія», «епоха», «батьківщина», «народ». Важливими складовими ахматовського поетичного кредо стають ідея морального обов'язку та почуття відповідальності за долю вітчизни.

Після революції 1917 р. А. Ахматова могла залишити свій «захланний і грішний» край і поповнити лави тих діячів російської літератури, що, з болем відірвавшись від коріння, перебралися за кордон, аби врятувати свою духовну свободу й життя. Гіпотетично існував також інший варіант - своїм талантом прислужитися новій владі, як це зробили деякі інші відомі літератори. Ахматова обрала найважчий шлях. Вона залишилася в Росії (оскільки головним своїм обов'язком вважала поділяти долю батьківщини), однак обрала позицію «внутрішньої еміграції» (оскільки з мистецькою безком­промісністю та людською мужністю зберігала вірність своїй музі, виплеканій культурою «Срібної доби»).

У серпні 1921 р. А. Ахматова отримала страшну звістку про розстріл колишнього свого чоловіка М. Гумільова, якого було звинувачено у змові проти радянської влади. Ще не раз вона довідається про арешти, тортури і зникнення друзів та знайо­мих у залитих кров'ю камерах в'язниць і бараках сибірських таборів.

Дихаючи отруйним повітрям, в якому задихалися мільйони співгромадян, спостерігаючи, як батьківщина, що на початку XX ст. вражала світ розквітом культури, стрімко перетворюється на жорсто­ку виправну колонію, в якій «удосконалення» людської природи супроводжується хрустом кісток і ріками крові, Ахматова дедалі глибше усвідомлювала свою особисту причетність до загальнонарод­ного лиха. Жахливу абсурдність того, що відбувалося у країні та в її власній долі, поетеса з афористичною влучністю пізніше сформу­лює у поетичному рядку: «Таке вигадував Кафка».

Хвиля сталінських репресій зачепила і найближчих її людей - сина та чоловіка (М. Пуніна). Власні переживання, що були приватним виявом страждань усього народу, поставлено­го навколішки одним із найстрашніших тиранів людської історії, поетеса увиразнювала у своїх віршах. Так народився «Реквієм» -- найвидатніший поетичний пам'ятник жертвам сталінських злочинів.

Ахматова постраждала від тоталітарного режиму і як поете­са. Упродовж п'ятнадцяти років над нею тяжіла заборона на друк. Переслідування цензури вона сприймала як багаторічне катування: поетеса почувала себе засудженою, яку позбавили «вогню й води», ув'язненою, яку оточили арктичні льоди мовчання, поетом, чия муза була безжалісно закатована.

Розділила Ахматова долю свого народу і за часів Другої світової війни. Переїхавши 1941 р. з блокадного Ленінграда до Ташкента, вона сповна зазнала тяжких поневірянь воєнного лихоліття у тилу. Та попри численні побутові труднощі, внутрішню невлаштованість, негаразди зі здоров'ям, поетеса часто виступала у шпиталях, читаючи свої вірші пораненим. Війна стала головною темою її тодішньої творчості.

1944 р. Ахматова повернулася до Ленінграда. Місто скида­лося на страшного привида. Перші враження від змученого блокадою міста вона описала у своїй прозі.

Після перемоги радянських військ, яка, здавалося б, мала принести спокій у спустошену гітлерівською пошестю країну, знову затягнувся зашморг на шиї багатостраждальних народів сталінської імперії. І знову наступ реакції відбився на долі поетеси. 1949 р. її сина було вдруге заарештовано, а кількома роками раніше вона стала об'єктом кампанії нещадного цьку­вання у радянській пресі.

Поштовхом до цієї кампанії була сумнозвісна постанова про часо­писи «Звезда» та «Ленинград», в якій обливалися брудом письменни­ки, що не вписувалися в офіційний курс радянської літератури. Го­ловний удар був спрямований проти М. Зощенка та А. Ахматової. По­етеса мужньо сприйняла цю заздалегідь і добре сплановану проти неї акцію «публічної страти».

Порівнюючи себе, жінку зі зламаною долею, і ту «царськосільську веселу грішницю», якою вона була за часів юності, Ахматова сумно жартувала, що їй «підмінили життя». Втім, цей трагічний поворот долі зробив з неї великого поета.