Сторінка
2

Воля богів і свободна воля людини в світі античної трагедії

Софокл був не лише поетом, він брав участь у політичному житті Афін, обіймав високі державні посади.

Добу, за якої жив Софокл, називають «золотим віком Перікла». То був період найвищого розквіту афінської рабовласницької демократії. Після перемоги в греко-перській війні швидко зростали авторитет, економічна й політична могутність Афін. Проте «золотий вік Перікла» закінчився ще за життя Софокла. Афіївська демократія почала занепадати. Суперечності рабовласницького су­спільства, незгоди між Афінами та іншими грецькими по­лісами спричинилися до братовбивчої Пелопоннеської війни. Колись могутні Афіни після короткочасних пере­мог, зазнають поразки за поразкою. Голод і чума довер­шують лихо. Софокл помер за два роки до закінчення Пелопоннеської війни.

За 90 років свого життя Софокл, як вважають, ство­рив 120 п'єс (деякі античні джерела подають інші цифри). До нас дійшло 7, з них найпопулярніші трагедії «Антігона» (442 p. до н. е.), «Едіп-цар» (425 р. до н. е.), «Філоктет» (409 р. до н. е.).

Трагедія «Едіп-цар» написана через чотири роки після того, як Перікл помер від чуми, що лютувала в Афінах, де скупчились біженці.

На думку давніх греків, пошесть насилають на людей боги, коли гніваються. Пригадаймо «Іліаду»: Аполлон під час облоги Трої насилає на греків моровицю за те, що во­ни скривдили його жерця. Міфологічний світогляд навіть у Добу Софокла мав чинність закону. Коли в Афінах спалах­нула епідемія, а військо афінян зазнало поразки, керівник держави Перікл, ще вчора улюбленець народу, бут; по-збавлений влади. Йому закидали, зокрема, що його рід завинив перед богами і через те лихо спіткало квітучі Афіни.

У трагедії «Едіп-цар» Софокл традиційно використав міфологічний сюжет. Міф розповідав про знайду, який став царем, а в кіпці життя довідався, що вбив свого бать­ка і був чоловіком своєї матері. У трагедії Софокла йдеть­ся про чуму у Фівах. Цар Едіп посилає до оракула дізна­тися, за що боги гніваються на Фіви. Оракул відповідає: треба очистити край — прогнати вбивцю старого Лаія, який царював у Фівах до Епіда. Обурений тим, що зло­чинець переховується в місті, Едіп проклинає вбивцю і весь його рід. Він не знає, що прокляв власних дітей. Глядачі це знали, адже міфи були відомі всім. Отож про­кляття Едіпа сприймалось як трагічна іронія. Сучасники Софокла пам'ятали також закони, видані 450 p. Періклом: діти, народжені не від афінянки, позбавлялися громадян­ських прав. Доля посміялася з Перікла — через двадцять років він, плачучи, благав, щоб, всупереч цій постанові. визнали за сина його дитину. Трагедія Софокла давала поживу для порівнянь.

Дія в п'єсі «Едіп-цар» побудована на розшуках убив­ці. Софокл виступає як майстер сюжету. Він уміло корис­тується прийомом впізнавання. Пригадаймо, як у Гомера стара нянька впізнає переодягненого Одіссея. Там це побічний епізод, що істотно не впливає па дію. У Софокла ж розвиток інтриги й розкриття характеру грунтується на прийомі впізнавання. Едіп наполягає, щоб знайшли злочинця. Сліпий провидець Тіресій називав вбивцю:Едіп. Вражений цар вимагає доказів. Перипетії драми кидають героя од відчаю до надії, від надії до розпачу. Він уже розуміє, до чого йдеться. Його дружина Іокаста благає припинити слідство, але Едіп доводить усе до кінця.

За часів афінської демократії етика вимагала від гро­мадян доброчесності, без якої людина не може бути корисного ні собі, ні народові. Греки вбачали найвищу доброчесність у справедливості. У їхньому розумінні справедливість — це прагнення до загального добра (основа демократії). Едіп каже, що горе народу для нього «біль­ше, ніж власне». Він мусить врятувати Фіви — і правда стає прилюдною. Іокаста кінчає життя самогубством, а Едіп виймає собі очі. За власним вироком він засуджує себе й на довічне вигнання: «З видющого — сліпець, із багача — жебрак».

Герої Софокла подібні до героїв скульптора Фідія, який зображав богів як ідеально прекрасних людей. Друг Софокла й геніальний художник, Фідій намагався пере­дати не тільки фізичну красу, а й внутрішнє благород­ство людини. Його богорівні постаті відбивають спокійне сумління і непохитну справедливість. Мистецтво було по­кликане вчити справедливості, громадянським ідеалам. Страхітлива доля випадає Едіпу, але він не втрачає гідності й мужності.

Трагедію «Едіп-цар» часто розглядають як трагедію долі. Нездатні збагнути зв'язок подій, люди пояснювали несподіване лихо долею: так судилось.

Філософи і вчені новітніх часів звертались до траге­дії Софокла «Едіп-цар» з різних нагод: коли йшлося про свободу волі, про питання, - що таке провина тощо.

Ця драма привертала увагу письменників, художників і компо­зиторів. Наприклад, Вольтер написав трагедію «Едіп», російський драматург В. Озеров — трагедію «Едіп в Афінах» (1804), М. Мусоргський почав писати музику до «Царя Едіпа» (збереглась одна хоро­ва сцена). І. Стравінський написав оперу-ораторію «Цар Едіп» (1927). До «Едіпа в Колоні» музику написав Мендельсон-Бартольді. Італій­ський режисер Пазоліні поставив фільм «Цар Едіп» (1971).

Трагедію Софокла українською мовою переклав Іван Франко, а також Борис Тен. Після революції її було поставлено у Києві в Мо­лодому театрі (режисер ,Л. Курбас, художник А. Петрицький) і в Харкові (поставив Гнат Юра).

Відомо, що у новітні часи лікар-психіатр 3. Фрейд скористався трагедією Софокла для обгрунтування своїх теорій. «Едіпів комп­лекс»—таку назву він обрав як позначку для певних явищ, що ви­вчає патопсихологія. Анна Ахматова категорично заперечувала про­ти того, щоб героєві Софокла приписували «Едіпів комплекс». Вона стверджувала: «У Едіпа не було Едіпового комплексу. Щоб пере­конатися у тому, досить прочитати Софокла».

Як правило, тлумачення твору дає можливість зрозу­міти, хто чим живе і в яку епоху. Все частіше Софокла зараховують до стану великих моралістів, а мірою, якою він міряє героїв, вважають їхню coвicть.

ІІІ. Головні герої трагедії "Антигона" та їх моральний вибір.

Не поступається Едіпові його дочка Антігона — героїня однойменної трагедії Софокла. Вона віддав життя за те, що вважає своїм моральним обов'язком. Міф розпо­відає про боротьбу синів Едіпа за трон. Один з них звертається за допомогою до чужинців. Він приводить воро­же військо, починається облога Фів. У двобої брати вби­вають один одного. Трон посідає їхній дядько Креонт. Захисника Фів поховали як героя, а тіло його брата ки­нули без похорону. Так звелів цар. За спробу порушити наказ — страта. Саме з цього й починається трагедія Со­фокла «Антігона».

За уявленнями давніх греків, кинути тіло на наругу означало завинити перед небіжчиком, родом, богами. Пригадаймо «Іліаду» Гомера. Пріам, ризикуючи життям, уночі йде до ворожого табору благати, щоб йому віддали тіло вбитого сина. Гомер кілька разів називає недостой­ною справою наругу над тілом загиблого, навіть коли йдеться про ворога. Він засуджує жорстокість і дикунст­во, радіє, коли перемагає людяність і Ахілл віддає тіло Гектора. Колізія одного з епізодів «Іліади» покладена в основу сюжету «Антігони».