Сторінка
6

Воля богів і свободна воля людини в світі античної трагедії

Трагедія Софокла починається з того, що до острова потай пристає корабель. Озброєний загін на чолі з Одіссеєм ховається у скелях. Одіссей вважає, що всі засоби придатні, щоб досягти мети: греки мусять перемогти.

Підступитись до розлюченого Філоктета, доки в ньо­го є чарівний лук, нічого й думати. Одіссей не хоче ри­зикувати. Він підмовляє сина Ахілла Неоптолема, який мріє про подвиги та славу, розшукати самітника. Юнак має розповісти, що пливе додому, бо греки його образили.

Самотній і хворий Філоктет, на думку Одіссея, просити­ме, щоб його взяли на корабель.

Спочатку Неоптолем обурюється. Так підло зрадити людину він не може. Одіссей перекопує юнака, що дія­ти в такий спосіб мудро.

Надзвичайно драматична перша зустріч юнака з Філоктетом. Старий радіє, що бачить людину, яка розуміє його рідну мову. Солодко чути її знову. Страдник розповідає про свої десятирічні поневіряння. Поповзом він ді­ставався до води та дичини, підбитої його стрілами, і ні­кого нема, щоб допомогти, коли він непритомніє.

Майстер композиції, Софокл будує інтригу таким чином, що кожен епізод рухає дію. Перипетії стрімкі, захоплюючі і кожного разу по-новому розкривають героїв. Філоктет благає відвезти його до рідних. Неоптолем вдає, ніби погоджується. Каліка називає юнака своїм сином, другом, благодійником. Він дозволяє Неоптолему взяти лук. Хлопець не може продовжувати недостойну гру і зізнається: то Одіссеїв корабель і відвезе він Філоктета не додому, а до Трої.

Софокл не приймає аморальних принципів Одіссея. Поет доводить, що висока мета потребує від людини благородства. Софокл протиставляє Одіссеєві чистих душею Неоптолема та Філоктета. Неоптолем повертає лук Філоктетові. Юнак ладен битися з усіма прибульцями, як­що вони намагатимуться силою відібрати його. Неопто­лем стає справжнім другом Філоктета.

З'являється Геракл — «бог з машини» (deux ex machinа). Він наказує Філоктету повернутися до грецького війська — Філоктет боротиметься за спільну справу і за це йому буде даровано зцілення. Фінал розкриває ідею п'єси.

Страждання людини і терези історії — проблема, яку поет-гуманіст поставив перед сучасниками ще у V ст. до н. е. Чи можна забути і простити те, що пережив Філок­тет. його нестерпні багаторічні муки, фізичні й моральні? Філоктет не прощає, і юнак розуміє його. Але божество, Що з'являється у фіналі, вирішує інакше.

Трагедія «Філоктет» була створена за часу, коли про­блемами виховання почали цікавитись філософи. Софокл не стояв осторонь тих проблем. На його думку, підліткові притаманні не тільки мрії про славу, а й жадоба справедливості.

У п'єсах Софокла на першому плані — героїчна особистість. В останніх творах, зокрема в «Філоктеті», Со­фокл показує, як під впливом різних причин змінюється людина. Він зображує радість Філоктета, його гнів, не­нависть, відчай, недовіру,— розвиток і боротьбу почуттів. У цьому Софокл був попередником Евріпіда.

Елліни вважали, що краса — це гармонія пропорцій. Розвинене почуття ритму, доцільності, співмірності до­помогло Софоклові знайти своєрідний модуль, щось на зразок модуля архітектурного, який дає можливість від­разу охопити ціле і полегшує сприймання. Софокл усі події згруповує навколо однієї — головної, впевнено ви­значає міру часу і простору. Геометрично бездоганна композиція його творів стала правити за канон. Антична теорія драми про єдність дії і часу виходить передусім із практики Софокла. У трагедіях Софокла значення хо­ру зменшується, а діалоги й монологи більш розгорнуті, ніж в Есхіла. Про Софокла кажуть, що він приборкав розбурхане море Есхілових метафор. Стиль Софокла стриманіший, хоч і не менш величний.

Висновки

Крізь віки незмінно приваблює в Софоклові здогад про складність людської натури, неоднозначність її. Саме здогад, паросток цього знання, ніби несміливе, ніби з певним ваганням ускладнення мо­нументально-суворих характеристик рап­товим проблиском чуття — заворожує, викликає відрухове співчуття, може, дуж­че навіть, ніж пароксизми справжньої внутрішньої боротьби, як в Евріпіда. Так Едіп, що в розпачі припадає, — ні, тільки схиляється на мить! — до рука­ва Іокасти, цим єдиним синівським жес­том «знімає» і товщу віків, і умовність жанру: перед нами просто людина, приго­ломшена несвідомою своєю, до цієї миті навіть невідомою провиною — страшною і непоправною. Енергійне розслідування причини гніву богів на місто привело йо­го до власної таємниці, до самовикриття як убивці незнаного батька і чоловіка власної матері .

Софокл цінує могутність людини, ба­гатство її можливостей. Чи не тому на зміну трагедії роду в його попередників — у нього приходить трагедія індивіда. Але Софокл передбачає, які небезпеки чатують на людину: засліплення відчут­тям цієї могутності може бути не менш жахливим за Едіпове осліплення; у ба­гатстві можливостей криються і пастки: можливості застрашливих падінь, підсту­пів, зрад. Тому Софокл так боїться руй­нації духовних підвалин поліса — найкоштовніших здобутків стародавньої демо­кратії, що не просто регулюють поведін­ку громадян, а формують їх таким чином, щоб додержання цих — людських — норм було органічним, було моральною потре­бою. То спитаймо себе у нашому криміналізованому і корумпованому сьогоден­ні, чи актуальний Софокл?

Третє тисячоліття звучать зі сцени трагедії Софокла. В епоху комп'ютеризації та роботизації по-новому сприймається його гімн: «Дивних багато в світі див, та най-дивніше з них — людина».

Використана література