Сторінка
3

Розгляд фундаментальних понять предмету та методів галузі права у загальній теорії права та держави

Це положення знайшло визначення і в науці російського трудового права. Так, на думку Р.З.Лівшиця предметом трудового права і відносини найманої праці. Він пише про те, що трудове право регулює відносини несамостійної праці. У процесі колективної праці люди підкоряються встановленому трудовому розпорядку. Відносини між працедавцем та працівником – це і є наймана праця, праця підпорядкована несамостійно. І навпаки, праця самостійна, без підпорядкування внутрішньому трудовому розпорядку, є працею індивідуальної і трудовим правом не регулюються. [3]

На думку українського фахівця В.І. Прокопенко предметом трудового права є суспільні трудові відносини, які виникають із застосування робітниками і службовцями здатності до праці в суспільному виробництві, відносини по працевлаштуванню, колективні трудові відносини і видносини по матеріальному забезпеченню робітників і службовців в разі тимчасової або постійної втрати працездатності.[4]

Професор О.В.Смірнов пише : “Говорячи про трудове відносини як предмет трудового права, слід мати на увазі, що мова в даному випадку йде лише про ті з них, які базуються на найманій праці. Трудові відносини, які засновані на самостійній праці (праці власників), у відповідності до діючого законодавства не входять до предмету трудового права”.[5]

Більш широко проблема предмету трудового права розроблена у проекті Трудового Кодексу Російської Федерації, в якій було прийнято в другому читанні. Згідно до положень цього проекту предметом трудового законодавства є трудові відносини усіх працівників, а також осіб, які є дольовими власниками підприємств та працюючих на цих підприємствах на умовах трудового договору. Таким чином, проектом передбачено широку сферу дії трудового права. Серед вчених-фахівців також є прибічник цієї правової моделі. Наприклад, А.С.Пашков стверджував, що окрім вище згаданих відносин до предмету трудового права повинні бути входити відносини, що виникають з цивільно-правових договорів подряду та доручення.[6]

Нині діючим Кодексом законів про Працю (далі КЗпП), який було прийнято у 1971 році, навіть після внесення змін та доповнень до ст.3 КЗпП законами від 20.03.1991року та 05.07.1995року передбачено правову модель “вузького” регулювання сфери дії трудового права (праця робітників та службовців регулюється трудовим законодавством, а праця членів кооперативів, селянських (фермерських) господарств – статутами і законодавством про них).

Після цих змін вітчизняне трудове законодавство наблизилося до вимог міжнародного законодавства, яке, як вже вище згадувалося, визнає як предмет трудового права найману працю, оскільки в ст 3 в КЗпП з’явилося не пряме ствердження цієї думки – з’явився термін «найманий працівник». Згідно 2.1.ст 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини робітників усіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, виду діяльності, та галузевої незалежності, а також осіб які працюють за трудовим договором з фізичними особами”.

Власне, визначення предмету правового регулювання у КЗпП окреслено же ст.1. Вона визначає сферу чинності законодавства про працю, вказує на трудові відносини як на відносини, що регулюються цим Кодексом Об’єктом трудових відносин визначається жива праця, що виконується працівником. Якщо зміст відносин між суб’єктом зводиться лиш до результату праці і не зачіпає її процесу, вони не можуть бути визнані трудовими, вони є цивільно-правовими.

Термін “усі працівники” поданий у ч. 1 с.1. КЗпП не дає конкретної відповіді на питання щодо коло осіб, на яких поширюється чинність законодавства про працю. Це можна зробити за допомогою аналізу різних нормативно-правових актів. Отже, чинність законодавства про працю поширюється на :

· державних службовців, в т.ч. на президента України, голову Верховної Ради України з урахуванням особливостям, які встановлені Конституцією України;

· на суддів, прокурорів та слідчих прокуратури;

· на осіб, що працюють по трудовому договору, укладеному з працедавцями – фізичними особами;

· на осіб, що уклали трудовий договір у об’єднаних громадян, які мають статус юридичної особи;

· на осіб, які уклали трудовий договір з установами Збройних Сил України, прикордонних військ, Внутрішніх Військ МВС;

· на осіб, що відбувають покарання у види виправних робіт;

· на осіб, що проходять альтернативу (невійськову) службу;

· на членів селянських (фермерських) господарств.

Щодо останньої категорії працівників, то п.2.Ст 23 Законом України “Про селянські (фермерські) господарства”[7] визначено, що трудові відносини у господарстві визначаються і регулюються його членами, а осіб залучених до роботи по трудовому договору (контракту, угоді) – законодавством України про працю.

Але на думку авторів науково-практичного коментарію до законодавства України про працю на чолі з Б.С.Стичинським[8] це положення ніяким чином не обмежує дію трудового законодавства на членів фермерських господарств.

Проблема правового регулювання праці членів фермерських господарств є частиною більшої проблеми – регулювання праці так званих, працюючих власників”. Професор В.І.Нікітинський доказував, що предмету трудового права, окрім відносин найманої праці, також входять трудові відносини, які не засновані на застосуванні найманої праці.[9]

КЗпП містить положення, згідно якого особливості праці членів кооперативів та їх об’єднань, фермерських господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. Наприклад, п.3. Ст.23 Закону України “Про селянські (фермерські) господарства” встановлює такі особливі укладення трудового договору на цьому :

1) існує можливість укладення контракту;

2) обов’язково письмова форма договору;

3) договір повинен бути зареєстрований у сільській раді, якщо це постійне місто роботи працівника;

4) підтвердження записів у трудовій книжці місцевими органами виконавчої влади.

Але гарантії по відношенню зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів для таких робітників повинні надаватися у порядку, передбаченому законодавством про працю.

На думку фахівців з Одеси Г.І.Чанишевої, та Н.Б.Болотійної ст.3.КЗпП не мистить вичерпного переліку працюючих власників, не взято до уваги інші колективні підприємства, господарські товариства. На їхню думку у новому Трудовому Кодексу України слід вжити по відношенню до працюючих власників більш узагальнюючий термін, який враховує всі види ринкової комерції – праця “членів корпоративних організацій”.[10]

Чинність КЗпП не поширюється на військовослужбовців строкової служби, Прикордонних військ, Внутрішніх військ Міністерства Внутрішніх Справ, осіб начальницького складу податкової міліції та МВС. За загальним правилом трудовий договір з ними не укладається, а трудове законодавство не поширюється. Проходження служби таких осіб регулюється спеціальними нормативно-правовими актами. Наприклад, Положенням про проходженням служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, яке затверджене у відповідності з постановою Верховної Ради України від 25.12.1990 р., Законом України “Про загальний військовий обов’язок” та іншими.