Сторінка
9

Іcторiя розвитку економiчних теорiй , та становлення рiзних наукових шкіл

Відчужена праця індивіда є суспільними відносинами, а оскільки вони беруть початок у сфері виробництва, то є вироб­ничими відносинами.

Відносини капіталіста й робітника — це політико-еконо-мічні відносини, тобто зі сфери виробництва вони переходять у сферу політики. З приводу цього К. Маркс зазначав, що гроші присвоюють собі політичну владу.[12;77]

Карл Маркс розробив теорiю доданоi вартостi , яку виклав у своему легендарному твороннi “Капiтал”. За цiею теорiею робітник продає на ринку не працю, а робочу силу сукупність фізичних та інтелектуальних сил, що використовуються у виробництві товару. Робоча сила є специфічним товаром. Ідо має споживчу вартість (здатність до продуктивної праці) та мінову вартість (сума життєвих засобів, необхідних для утримання робітника та його сім’ї).

Підприємець купує робочу силу заради споживчої вартості і повністю оплачує її вартість. Але робітник працює значно більше часу, ніж необхідно для створення вартості його робочої сили. Весь результат праці за рамками необхідного робочого часу на створення вартості робочої сили становить додану вартість. Розрізняє абсолютну та відносну форми доданої вартості.

Заробітна плата - це грошове вираження вартості товару робочої сили.

Прибуток - це форма доданої вартості, яка виступає у трьох функціональних різновидах:

-промисловий прибуток;

-торговий прибуток;

-позичковий відсоток.

Рента форма доданої вартості у землеробстві. Виступає як: а) абсолютна рента (пов’язана з наявністю монополії приватної власності на землю);

б) диференційна рента (пов’язана з різною якістю і продуктивністю земельних ділянок).[4;262]

Капітал - це вартість, що створює додану вартість. Само зростаюча вартість. Виступає у трьох функціональних формах:

а) промисловий;

б) торговий;

в) позичковий.

Ділить капітал на:

а) основний та частина капіталу, яка постійно знаходиться у виробництві і переносить свою вартість на створений продукт частинами;

б) обіговий та частіш капіталу, яка використовується у виробництві раз і повністю переносить свою вартість на створений продукт;

в) постійний (с) та чистина капіталу, що витрачається купівлю засобів виробництва;

г) змінний (v) та частина капіталу, яка витрачається на робочу силу. Виводить залежність між постійним та змінним капіталом і називає її органічною будовою капіталу (с/v). [4;270]

Еволюцiя економiчних поглядiв суспiльства призвела до виникнення новоi економiчноi думки, цiлоi течii – класичноi полiтичноi економiки. Саме представники цiеi школи вперше перенесли економiчнi дослiдження з сфери оббiгу у сферу виробництва.З упевненостю можна сказати, що саме з цього часу виникае економiчна наука у повному розумiннi цього слова. I до сих пiр деякi досiдження класикiв полiтичноi еконоiки являються основою новiтнiх економiчних теоiй.

3.Основнi напрями економiчноii науки XX- початку XXI ст.

Одним з фундаментальних принципів економiчноii науки XX стало положен­ня про те, що функціонування економічної системи мож­ливе лише при досягненні рівноваги між елементами, що її складають. Це положення, сформульоване класич­ною економічною школою, витримало іспит і часом, і критикою і лягло в основу економічної теорії як загаль­новизнане, а різні школи і напрями розрізнялися лише пропонованими способами досягнення рівноваги.

Класики вважали, що рівновага досягається в процесі обміну на основі витрат на виробництво товарів! послуг. Але підхід з позицій трудової теорії вартості не зміг об­ґрунтувати необхідності повернення системи в рівноваж­ний стан. Більш того, саме з позицій такого підходу Карл Маркс обґрунтував неминучість розбалансування системи, її краху і пошуків рівноваги на іншій (нетоварній) основі.

Прихильники класичного підходу, однак, не здавали­ся. В останній третині XIX ст. виникає напрям в еко­номічній теорії, що, зберігши деякі основні принципи тра­диційного класичного підходу, істотно видозмінив розу­міння способів досягнення економічної рівноваги.

3.1 Неокласичний напрям

Неокласичний напрям погоджу­вався з тим, що економічне життя суспільства цементується ринко­вими зв'язками, які встановлюються між суб'єктами, що вільно хазяйнують і орієнтуються на максимізацію своєї вигоди. Але на відміну від старих класиків основу об­мінюваності шукали не у витратах виробництва, що об'­єктивно складаються, а в суб'єктивних оцінках спожива­чами і виробниками корисності благ, що купуються і про­даються, яка знаходить вираження у ринковому попиті та ринковій пропозиції. Через їхню взаємодію і реалізується рівновага, тобто встановлюється така ціна, що задовольняє і продавця, і покупця. Цю взаємодію зруч­но виразити математично у вигляді функціональних залежностей, де ціни і кількості пропонованих і запиту­ваних благ виступають як перемінні. Неокласики до­сить широко використовували у своїх дослідженнях ма­тематичний апарат, зокрема методи диференціального числення. Намагаючись дати кількісну характеристику досліджуваних величин, вони оперують поняттям гра­ниці, що дає змогу обмежити об'єкт аналізу і надати йому чисельної визначеності (наприклад, гранична ко­рисність блага, гранична продуктивність чинників). Це дало підставу називати напрям — маржиналізмом (границя). Він дістав широкого розповсюдження, об'єдну­вав цілу пилку шкіл, що склалися в різних країнах: авст­рійську, лозапську, кембріджську та ін.

Головні методи принципу Маржиналiстiв:

1) ідеологічна нейтральність аналізу. На думку маржиналістів перетворення політекономії в дійсну науку передбачає звільнення її від впливу ідеології і відокремлення від конкретних економічних дисциплін. “Чиста” економічна теорія призначена для з’ясування універсальних закономірностей незалежних від місця і часу. Щоб підкреслити ідеологічну нейтральність, “незацікавленість” своїх досліджень маржиналісти стали застосовувати замість терміна політекономія – термін економікс.