Сторінка
10

Іcторiя розвитку економiчних теорiй , та становлення рiзних наукових шкіл

2) перегляд, визначення предмета дослідження; якщо економічна теорія на думку маржиналістів призначена вивчати універсальні закони і не залежні від ідеології, то перед нею слід поставити таку загальну проблему, яка не міняється з розвитком суспільства, і не стосується нічиїх класових (соціальних) інтересів ð центральною у маржиналістів стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів.

3) статичний підхід до дослідження. Усі маржиналістські теорії передбачають існування статичної рівноваги, при якій попит дорівнює пропозиції, ресурси використовуються повністю, національний доход максимальний.

4) положення про стабільність, визначеність рівня виробництва означало прихильність маржиналізму до ідеї примата (пріоритет) обміну над виробництвом. Оскільки продукт вже вироблений і існує в готовому вигляді основної економічної закономірності, виявляється з аналізу процесу обміну.

5) маржиналісти відмовляються від категорії класів. На їх думку власники благ в тому числі і факторів виробництва є принципово однорідними господарськими суб’єктами, між якими існують рівноправні відносини продавця і покупця або виробника і споживача.

6) суб’єктивно-психологічне пояснення економічних явищ. Відмова маржиналістів від поділу суспільства на класи обумовила зникнення соціальної детермінації господарських суб’єктів. В маржинилістській системі, де усі економічні суб’єкти однорідні та рівноправні, кожен діє виключно у власних інтересах. Внаслідок цього економічні закони є результатом взаємодії індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб’єктів.[1;45]

Сконцентрувавши увагу на аналізі мотивів поведін­ки окремих суб'єктів, що хазяйнують, які вирішують задачу оптимізації альтернативного вибору, маржиналістські школи звели проблему економічної рівноваги на мікрорівень. Вважалося, що якщо окремими одиниця­ми, що хазяйнують, будуть знайдені у сфері їхньої діяль­ності найраціональніші комбінації, то збалансованість у масштабах усього господарства забезпечується автома­тично. У дійсності ситуація виявилася значно складні­шою. При переході намакрорівень виникали нові пробле­ми, що на мікрорівні не могли проявитися. Тому подаль­ша еволюція неокласичного напряму пов'язана зі звертанням до нових об'єктів аналізу, спробами побуду­вати модель макроекономічної рівноваги на основі тра­диційних класичних принципів: свободи підприємницт­ва, ринкового саморегулювання, примату інтересів «еко­номічної людини». У цьому напрямі працювали відомі економісти-неокласики: Людвіг Мізес, Фрідріг Хайєк, Жак Рюефф, теоретики соціального ринкового господар­ства — Людвігг Ерхард), Вальтер Ойкен, Вілбгельм Роьпке, а в 70-80-х роках лідерство закріпилося за школою монетаристів на чолі з професором Чиказького універси­тету Мілтоном Фридменом

На відміну від неокласиків першого покоління — маржиналістів — цей напрям заведено називати неоліберальним і не тільки з метою уникнути плутанини, але й тому, що основний акцент у їхній позиції переносився на прин­цип економічної свободи, що забезпечує ринковому механізму можливість автоматично підтримувати рівнова­гу між попитом та пропозицією. Найбільш чітко і послідовно ідея рівноваги виражена в працях одного із найяскравіших представників неолібералізму, нобелівського лауреата Фрідріха фон Хайека. Вихідний пункт його концепції - вчення про спонтанний характер ринковою порядку. Ринковий порядок, на думку Хайєка, принципово відрізняється від порядку функціонування природ­них і технологічних систем, оскільки знання про нього неможливо здобути незалежно від уявлень, бажань і мо­тивів поведінки самих учасників процесу. Ці знання суто індивідуальні і суб'єктивні, а тому заздалегідь передба­чати результат і цілеспрямовано впливати на госпо­дарські процеси практично не уявляється можливим. Ринок спонтанно узагальнює розрізнену інформацію за допомогою системи цін, що відіграють роль сигналів, які спонукають до дії окремих індивідів і координують їхні дії. У такий спосіб не тільки здобуваються найефек­тивніші варіанти рішень, але й залучаються нові ресурси, враховуються потреби, що виникають знову. Жодний механізм свідомого регулювання не в змозі це зробити. У кращому випадку він пристосовує відомий обсяг ресурсів до виявлених потреб, але врахувати нові потреби і перед­бачити нові ресурси і технології для їхнього задоволення він не може, оскільки в момент складання проекту їх про­сто ще не існує.

Спонтанність ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в цей процес створює загрозу часткового чи повного руйнування механізму ринку, а отже, і госпо­дарської системи. Найважливіша умова успішного еко­номічного розвитку — максимально можлива економіч­на свобода. Це поняття у Фрідріха Хайєка означає, на­самперед, право індивідів робити те, що вони вважають за потрібне, право кожного реалізовувати себе, дотриму­ючи поваги до особистості ближнього і несучи повну відповідальність за свої дії.

Свобода є суто індивідуальною. Вона забезпечує кож­ному незалежність, самостійність, готовність йти на ри­зик, здатність захищати свої переконання проти більшості і згоду добровільно співпрацювати з іншими індивідами. Найважливіша гарантія свободи - система приватної власності. Будь-які форми колективізму обмежують свободу. На деякі обмеження люди йдуть добровільно, створюючи правила та інститути, що регулюють їхні взає­мини і відтинають сваволю і вседозволеність. Але в більшості випадків організації виражають групові інте­реси, що аж ніяк не збігаються з інтересами всього су­спільства і навіть йому суперечать. Організовані групи нав'язують свої рішення суспільству, навіть якщо вони не ефективні, підриваючи тим самим механізм ринко­вої саморегуляції. Найзручнішим знаряддям реалізації групових інтересів стають органи державного управлін­ня. Саме держава, урешті - решт, стає головним ворогом економічної свободи, заважаючи людям робити свої справи, а справам йти своєю ходою.

Вихід полягає в обмеженні влади держави над еконо­мікою. Розвиваючи ідею про обмеженість влади держави в економіці, Фрідріх Хайєк пропонує навіть позбавити державу монополії на емісію грошей і створити набір ва­лют, що конкурують, які випускаються приватними бан­ками, і з яких господарюючі суб'єкти здійснювали б свій вибір. Це запобігало б надмірній грошовій емісії, інфляції і зробило б гроші дійовим інструментом визначення ефективності.[7;150]