Сторінка
12

Іcторiя розвитку економiчних теорiй , та становлення рiзних наукових шкіл

2) так звані зовнішні ефекти. Тобто позитивні або негативні ефекти діяльності приватних осіб та фірм, які не знаходять вартісної оцінки на ринках, але від яких виграють (страждають) інші суб’єкти господарювання.

Зовнішні ефекти є відображенням протиріччя між інтересами виробництва та потребами суспільства.[5;249]

Пігу розглядав дві форми державного втручання в економіку:

- пряму;

- не пряму.

Не прямі заходи (податки, субсидії) необхідно застосовувати для усунення економічних наслідків “зовнішніх ефектів”, що виникають в умовах вільної конкуренції.

Пряме втручання необхідне при існуванні монополії. Однак на думку Пігу антимонопольне законодавство є корисним, але малоефективним; він висловлює ідею прямого втручання держави у галузі в яких найбільш існує загроза виникнення монополії.

Втручання держави має здійснюватися у формі безпосереднього контролю над цінами та тарифами.

Крім того, Пігу не виключає можливість прямих державних капіталовкладень в певні сфери економіки та прямого державного управління.[11;124]

Таким чином, в концепції Пігу були сформульовані важливі аспекти участі держави в економічній діяльності, однак в цілому вона залишалася в межах неокласичної традиції.

Неокласичний напрям виникнувши наприкінці 19ст. став панівним у провідних країнах світу, але в 20-30рр. 20ст. внаслідок поглиблення кризових явищ в економіці і суспільному житті індивідуально-розвинутих країн, цей напрям пережив кризу; одночасно в цей період виникає новий напрям в економічній теорії – кейнсіанство і починаючи з цього часу ці два напрями конкурують один з одним, а інколи їх представники намагаються розробити синтетичні, інтегровані теоретичні концепції. Але 70-х роках неокласична теорія переживає новий етап свого розвитку, починає відроджувати класичні традиції, повертається до визнання визначальної ролі господарюючого суб'єкту та дії ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії пов’язується з дослідженнями в кількох напрямах: з теоретичним визнанням шляхів подолання кризових явищ в ринкових відносинах; з прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки в умовах монополізму; з визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишалися поза увагою неокласичного аналізу. Знову з’являються теорії, в яких заперечується необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центрі їх уваги знаходиться, поряд з економічними, неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрям отримує назву “школи нової класики”, або “нової класичної економікс” і ознакою неокласичного ренесансу.[7;147]

3.2.Кейнсіанство

Кейнсіанство поставило під сумнів не тільки метод аналізу, але й самі принципи класичного підходу. Біля джерел напряму сто­яв англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, який ви­сунув положення про те, що економічна система ринко­вого типу споконвічне є неврівноваженою і такою, що прагне автоматично відтворювати цей стан. Вона в прин­ципі неврівноважена, оскільки через низку об'єктивних причин сукупний попит має тенденцію відставати від наявних економічних можливостей. Результат — хроніч­не недовикористання ресурсів і кризи. Усе це виявляєть­ся лише в процесі переходу на інший, макроекономічний рівень аналізу, де досліджуються агреговані показники сукупного попиту, сукупної пропозиції, національного доходу, заощаджень та інвестицій.

У центрі уваги Джона Кейнса — проблема чинників, що визначають величину сукупного попиту, оскільки попит усупереч твердженням прихильників законів Сея не випливає автоматично за пропозицією, а визначаєть­ся величиною національного доходу, що розпадається па споживання і заощадження. Споживана частина, яка і визначає ефективність попиту, має тенденцію відставати від тієї, що зберігається, через властиву людям психоло­гічну схильність витрачати менше, ніж приростає їхній дохід. Звідси — постійна проблема недостатності попи­ту. Основні надії на його стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Якби вдалося спо­нукати одержувачів доходів значну частину їхніх заощад­жень знову інвестувати у виробництво, проблема недовикористання ресурсів була б знята. Однак зробити це складно, по-перше, через зниження граничної ефектив­ності (прибутковості) капіталу, оскільки висока ставка відсотку робила інвестиції мало привабливими; по-дру­ге, через перевагу ліквідності, тобто бажання тримати здо­бутки в грошовій формі за мотивами ризику, характером угод (трансакцій), спекулятивними розуміннями. Пере­вага ліквідності означала зростання попиту на гроші і збільшення ставки відсотку, яку Джон Кейнс розглядав як плату за відмовлення від ліквідності. Усе це перешкод­жало автоматичному, як вважали неокласики, перетво­ренню заощаджень в інвестиції і робило проблему ефек­тивності попиту гострою.

Розв'язання проблеми ефективності попиту бачило­ся в активному регулюванні державою економічного жит­тя і, зокрема, процесу капіталовкладень. Державні інвес­тиції мають спричинити ланцюгову реакцію пожвав­лення економічної діяльності і подолання дефіциту сукуп­ного попиту.[13;168]

Головним об'єктом державного стимулювання попи­ту мають бути інвестиції. Джон Кейнс пропонує вплива­ти на попит за допомогою кредитно-грошової системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спря­мована на зниження відсоткової ставки і протидію пе­ревазі ліквідності. Центральні банки, маніпулюючи дис­контною ставкою, нормою обов'язкових резервів і ску­повуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей. Це повинно стимулювати зростання інвестицій­них витрат і збільшення національного доходу. Проте цього виявляється замало для подолання негативних впливів на величину сукупного попиту. Тому вирішаль­не значення Джон Кейнс надає не кредитно-грошовій, а бюджетній політиці.