Сторінка
1

Основний етап розвитку капіталізму. Вид та основні типи сучасної економіки

План

1. Основний етап розвитку капіталізму.

2. Вид та основні типи сучасної економіки.

1. Основний етап розвитку капіталізму.

По загальноприйнятій оцінці класична політична економія зародилася наприкінці XVII — початку XVIII в. у працях У. Петті (Англія) і П. Буагільбера (Франція). Час її завершення розглядається з двох теоретико-методологічних позицій. Одна з них – марксистська - указує на період першої чверті XIX в., і завершувачами школи вважаються англійські вчені А.Сміт і Д. Рикардо. По іншій – найбільш розповсюдженої в науковому світі — класики вичерпали себе в останній третині XIX в. працями Дж.С.Мілля.

Коротко суть цих позицій така. Відповідно до марксистської теорії затверджується, що класична політична економія завершилася на початку XIX в. і перемінилася «вульгарною політичною економією» тому, що родоначальники останньої – Ж. Б. Сей і Т. Мальтус — схопилися, за словами К.Маркса, «за зовнішню видимість явищ і протилежність закону явища». При цьому головним аргументом, що обґрунтовує обрану позицію, автор «Капіталу» вважає «відкритий» їм же «закон прибавочної вартості». Цей «закон», по його думці, випливає з центральної ланки навчання А.Сміта і Д. Рикардо — трудової теорії вартості, відмовившись від якої «вульгарний економіст» приречений стати апологетом буржуазії, що намагається сховати експлуататорську сутність у відносинах присвоєння капіталістами створюваної робітничим класом прибавочної вартості. Висновок К.Маркса однозначен: «класична школа» переконливо розкривала антагоністичні протиріччя капіталізму і підводила до концепції безкласового соціалістичного майбутнього.

Відповідно до розширювальної позиції, що стала для більшості закордонних джерел економічної літератури безперечної, версія класифікації етапів історії економічної думки як «класичної» і «вульгарної» політичної економії узагалі виключена, хоча наукові досягнення й А. Сміта, і Д. Рикардо оцінюються настільки ж високо, як К.Маркса. Однак до імен продовжувачів навчання Сміта - Рикардо і, відповідно тимчасовим границям «класичної школи» додають не тільки плеяду економістів усієї першої половини XIX в., включаючи Ж. Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора, Ф. Бастія й інших, але і найвидатнішого ученого другої половини XIX в. Дж.С.Мілля.

Тому очевидно, що якщо усе-таки виходити не з класово-формаційної ідеологізованої аргументації особливостей еволюції класичної політичної економії, а взяти до уваги насамперед сутність єдиних (загальних) для «класичної школи» теоретико-методологічних позицій, то можна з повною підставою затверджувати, що К. Маркс, як і Дж. С. Мілль, є одним із завершувачів цієї школи. У правомірності даного твердження допоможе переконатися, крім того, і безпосереднє знайомство з економічним навчанням К. Маркса «Капітал».

У розвитку класичної політичної економії з визначеною умовністю можна виділити чотири етапи. Багато економістів вважають, що основним є другий етап, тому розглянемо саме його.

Другий етап розвитку класичної політичної економії охоплює період останньої третини XVIII в. і безсумнівно зв'язаний з ім'ям і працями А. Сміта — центральної фігури серед усіх її представників. Його «економічна людина» і «невидима рука» провидіння переконали не одне покоління економістів про природний порядок і невідворотність незалежно від волі і свідомості людей стихійної дії об'єктивних економічних законів. Багато в чому завдяки йому аж до 30-х рр. XX сторіччя незаперечним вважалося положення про повне невтручання урядових розпоряджень у вільну конкуренцію. І це про нього, як правило, говорять, що « .жоден західний студент, учений не може вважати себе економістом без знання його (А. Сміта. — Я.Я.) праць».[1]

На думку Н. Кондратьєва, під впливом поглядів А. Сміта у класиків усе їхнє навчання — це проповідь господарського ладу, що спирається на принцип волі індивідуальної господарської діяльності як ідеалу».[2] Автори однієї з популярних книг початку XX в. «Історія економічних навчань» Ш. Жид і Ш. Ріст відзначали, що головним чином авторитет А. Сміта перетворив гроші в «товар, ще менш необхідний, чим всякий інший товар, обтяжний товар, якого треба по можливості уникати. Цю тенденцію дискредитувати гроші, виявлену Смітом у боротьбі з меркантилізмом, — пишуть вони, — підхоплять потім його послідовники, і перебільшивши її, випустять з уваги деякі особливості грошового обігу».[3] Щось схоже затверджує Й. Шумпетер, говорячи про те, що А. Сміт і його послідовники «намагаються довести, що гроші не мають важливого значення, але в той же час самі не в змозі послідовно дотримувати цієї тези».[4] І тільки деяка полегкість цьому недогляду класиків (насамперед А. Сміту і Д. Рикардо) робить М. Блауг, думаючи, що « .їхній скептицизм стосовно грошових панацей був цілком доречний в умовах економіки, що страждає від недоліку капіталу і хронічного структурного безробіття».[5]

Далі відзначимо, що класичними по праву вважаються і відкриті А. Смітом (за матеріалами аналізу шпилькової мануфактури) закони поділу праці і росту його продуктивності. На його теоретичних вишукуваннях значною мірою ґрунтуються також сучасні концепції про товар і його властивості, доходах (заробітній платі, прибутку), капіталі, продуктивній і непродуктивній праці й інші.

2. Вид та основні типи сучасної економіки.

От уже протягом двох останніх сторіч боротьба проти таких нещасть, як масове безробіття й інфляція, була і залишається самою актуальною проблемою соціально-економічного розвитку держав з ринковою організацією і, звичайно, економічної науки. Як досягти стабільну і повну занятость і незатухаюче зростання реальних доходів населення? У чому складаються «секрети» безкризисного економічного циклу?

Прагнення одержати відповідь на ці питання, необхідність правильного рішення зв'язаних з ними проблем, як пише в томі I свого всесвітньо відомого підручника «Экономікс» П.Самуельсон, спонукує «сучасні демократичні країни», що розташовують «як фіскальними і кредитно-грошовими інструментами, так і політичною можливістю, використовувати їх, щоб перебороти хронічні різкі спади і «галопуючі» інфляції. Це приводить нас, — укладає він, — до неокласичного синтезу — класичні принципи ціноутворення, викладені в подальших главах, підтверджуються успішним використанням інструментів, аналізованих у попередніх главах».[6]

За останні роки в економічної, літературі — і особливо в навчальних цілях — стали частіше згадувати поняття «неокласичний синтез», воно одержало досить широкий спектр значеннєвого навантаження. Наприклад, С. Носова вважає, що «у зв'язку з появою неокласичного синтезу різні заходи для регулювання економіки стали носити змішану форму».[7] Вона затверджує: «Таким чином, у даний час основою макроекономічного регулювання є симбіоз трьох основних теорій: кейнсианство з його різними модифікаціями, теорія економіки пропозиції і монетаризм. Кейнсианська доктрина виходить із властивої їй філософії активізму, енергійного втручання держави в господарські процеси для зм'якшення циклічного коливання кон'юнктури і досягнення високого рівня виробництва і зайнятості робочої сили. При цьому особливі надії покладаються на бюджетні методи як на інструмент прямого регулювання платоспроможного попиту. Монетаристи ж відстоюють принцип невтручання в економічне життя».[8]