Сторінка
2

Політичні рухи у країнах Європи та Америки: їх стратегія і тактика у міжвоєнний період

На 1921 рік зосталася в минулому найбільш гостра фаза соціально-класової боротьби пролетаріату в країнах Західної Європи. Ця обставина стала вирішальною в повороті крупної буржуазії до наступу на соціальні здобутки трудящих, завойовані ними в попередні роки. Політичним фундаментом такого курсу виступив фашизм.

Проте в соціалістичному русі навіть за умови смертельної небезпеки з боку фашистів і в 20-30-ті роки велись суперечки з теоретичних питань. Відзначимо, що в Європі більш впливовим був реформістський рух. Уже в 1921 р. в соціал-демократичних партіях нараховувалось 8 млн. членів, в комуністичних – 750 тис. членів. Під впливом соціал-демократів було 22 млн. членів профспілок.

Саме цим пояснюється зміна тактики комуністичного руху, суть якої полягала у переході від революційних битв до ”тривалої осади капіталізму”, пошуку союзників в цій боротьбі. Цим пояснюється зміна ставлення до соціал-демократів. Вперше в найбільш повному вигляді це проявилося на третьому конгресі Комінтерну (1921 р.) Ідея єдиного робітничого фронту, яка була висунута на цьому конгресі, почала оволодівати, усвідомлюватися в лівому русі. Однак вона не була, реалізована.

У 1923 р. в Гамбурзі відбувся конгрес Другого Інтернаціоналу і Віденського Інтернаціоналу, на якому обидва Інтернаціонали об’єдналися в Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. З тих пір і аж до розпуску в 1943 р. Комінтерну між ними політична боротьба була більш жорстка, ніж між соціалістами і фашистами.

Таким чином, перша спроба встановлення єдиного робітничого фронту, про яку було заявлено в 1922 р., закінчилась невдачею.

Економічна, політична і соціальна стабілізація в країнах Європи, яка мала місце в 1924-1928 рр., поставила перед правими і лівими соціалістами нові проблеми. По-перше, необхідно було визначитись щодо тривалості стабілізації. Праві соціалісти вважали її закономірним результатом функціонування капіталістичної системи, як доказ подолання протиріч і початок епохи без кризового розвитку капіталізму. Звідси випливав їх курс на посилення реформістських тенденцій у робітничому русі, на пропаганду ідей соціального партнерства, яке в кінцевому рахунку мало замінити вільну конкуренцію соціалістичними принципами плановості виробництва. Результати такої політичної лінії були вражаючими. На виборах в ті роки кандидати від Соціал-демократичних партій набирали до 25 млн. голосів, у т. ч. в Австрії і Швеції – більше 30% голосів, у Бельгії, Великобританії, Німеччині, Данії більше 20% голосів, у Франції і Фінляндії. Другий Інтернаціонал об’єднував у цей час 36 партій. Лідери соціал-демократичних партій брали участь або очолювали уряди у Великобританії, Німеччині, Швеції, Бельгії, Данії. Вони вважали, що це і є єдиний шлях у демократизації парламентської системи, вершиною якої мав стати коаліційний уряд з буржуазними партіями, або навіть однорідний соціалістичний уряд. Саме цим можна пояснити причини заперечення ними організації і підтримки масових робітничих виступів на даному історичному етапі.

Один з лідерів німецької соціал-демократії якраз напередодні приходу до влади фашистів і розгрому ними усіх робітничих організацій заявив: “Ми живемо уже не в умовах капіталізму, ми живемо в період, який і в економічному, і в політичному, і в соціальному відношеннях є перехідним до соціалізму. У Німеччині у нас в десять разів більше, соціалістичних досягнень ніж в Росії”.

Теорія “організованого капіталізму”, орієнтація лідерів соціал-демократії лише на еволюційний шлях до соціалізму, їх курс на “соціальне партнерство” робітників і підприємців з метою досягнення ”політичної та господарської демократії” категорично заперечувався комуністами.

Комуністи в рамках Комінтерну також визнавали факт стабілізації. Однак, вважали її тимчасовою, яка неминуче мала привести до ще більш глобальної кризи. Така політична лінія обґрунтовувалася, по-перше, тим, що і в умовах стабілізації мав місце нерівномірний розвиток різних галузей економіки, по-друге, тим, що і в цей час зберігався високий рівень безробіття (у США, Великобританії, Франції, Німеччині, Італії і Японії в 1929 р., за даними профспілок було близько 10 млн. чол. безробітними); по-третє, платіжні можливості робітників відставали від росту виробництва, що віщувало нове перевиробництво.

Виходячи з цих реалій, компартії засуджували соціал-демократів за їх співпрацю з буржуазією, намагалися організувати робітників на масові виступи на захист своїх класових інтересів. Біда в тому, що і на цьому етапі Комінтерн не відмовився від своєї стратегії – курсу на світову соціалістичну революцію, що уже давно не відповідало об’єктивній обстановці.

Єдиним новим імпульсом у діяльності Комінтерну в роки стабілізації було проголошення тактики єдиного робітничого фронту, яка з 1924 р. трактувалася як “синонім диктатури пролетаріату”, як засіб викриття соціал-демократів та звільнення робітничого класу від їх впливу і завоювання його на сторону компартій. Єдність дій з лідерами соціал-демократії виключалася. Апогеєм цього курсу стала проголошена Комінтерном у 1927 р. тактика “клас проти класу”. Нетерпимість до соціал-демократів була доведена до абсурду. Комінтерн звинувачував їх у ”соціал-фашизмі”.

Результатом такого сектантського курсу з боку комуністичного руху була ізоляція компартій від широких верств робітничого класу. У 30-ті роки, в умовах світової економічної кризи і наступу фашизму, трагізм для комуністичного руху став безмежним.