Сторінка
3

Політичні рухи у країнах Європи та Америки: їх стратегія і тактика у міжвоєнний період

Соціал-демократичний рух також опинився у скрутному становищі. В умовах масового безробіття і небаченого до того зубожіння мас його ідеологи не могли, як раніше, навівати пролетаріатові необхідність “класового миру”, не могли більше захищати капіталізм від руху протесту пролетарських мас.

Буржуазія за таких умов змінює форму боротьби проти революційних виступів, стає на шлях утворення таких органів, які б придушували всяку опозицію. Усе це поряд із впливом могутніх економічних факторів зумовило зростання фашистських тенденцій монополістичної буржуазії у більшості країн Європи.

Головна небезпека для робітничого руху в умовах глибокої економічної і політичної кризи полягала у швидкому зростанні фашизму. Першочерговим завданням ставало захист демократичних свобод, відвернення нової світової війни. Успішна боротьба проти фашизму була немислима без революційної мобілізації пролетаріату, без встановлення єдності дій у боротьбі проти фашизму. Але така ситуація створювала умови для перемоги соціалістичної революції, якої реформатори, як і раніше, боялися більше, ніж фашизму.

Віденський конгрес ІІ Інтернаціоналу в 1931 р. схвалив тактику німецької соціал-демократії “меншого зла”. Суть її зводилась до того, що соціал-демократія підтримувала будь-який уряд, “щоб не штовхнути всю буржуазію до фашизму”. На ділі це були кроки до зради демократії.

У 1935 р. 45 із 67 компартій (у т.ч. 15 в Європі) діяли в умовах підпілля. Десятки тисяч комуністів загинули в боротьбі з наступом фашизму. Комуністи були на чолі великих страйків 1929-1935 рр. Однак і на цьому етапі компартії з запізненням зрозуміли необхідність зміни гасел і прийомів боротьби у зв’язку з наступом фашизму, не стали на шлях єдності дій з соціал-демократією, переоцінили ступінь революційності основних мас пролетаріату.

У той же час і соціал-демократи досить повільно, навіть після приходу до влади фашистів у Німеччині, засвоювали необхідність рішучого опору фашизмові. Виконком ІІ Інтернаціоналу заборонив своїм секціям вступати у переговори з комуністами на предмет спільних дій проти фашизму.

І лише Лейпцігський процес (вересень – грудень 1933 р.) прискорив процес повороту у свідомості робітничого класу, визрівання ідеї про необхідність широкого міжнародного антифашистського фронту. Першими дали приклад єдності дій комуністи і соціалісти Франції у 1934 р. Потім на цей шлях стали соціалісти і комуністи в Італії, Іспанії, Греції, Австрії.

У 1935 р. в Москві відбувся VII конгрес Комінтерну. На цей час у 65 Компартіях світу було 800 тис. комуністів. Головним питанням на конгресі було “Наступ фашизму і завдання Комінтерну в боротьбі за єдність робітничого руху проти фашизму”. З доповіддю на цю тему виступив Г.Димитров. Слід відзначити, що на той час комуністичний рух в Європі і Америці мав досить авторитетних лідерів: Е. Тельман, В. Пік, М. Торез, М. Кашен, А. Грамші, П.Тольятті, О. Куусінен, Г. Димитров, В. Коларов, К.Готвальд, Х. Діас, Д. Ібаррурі, У. Фостер та ін.

Конгрес розкрив перед усім світом справжню суть фашизму. Прихід до влади фашизму, зробив висновок конгрес, це не звичайна заміна одного буржуазного уряду іншим, а заміна однієї державної форми панування буржуазії, буржуазної демократії іншою формою – відвертою терористичною диктатурою.

У зв’язку з умовами, що змінилися, і новими завданнями по-новому було розв’язане питання про боротьбу за єдність і гегемонію пролетаріату. Головним напрямком у діяльності компартій мала стати боротьба за єдиний фронт. Умовою його створення мала стати єдність дій проти фашизму, проти наступу капіталу, проти загрози війни.

Для успішного здійснення нових гасел була змінена тактика щодо соціал-демократії. VII конгрес Комінтерну визнав допустимість єдиного фронту зверху при обов’язковому поєднанні з єдиним фронтом знизу. По новому була поставлена проблема єдності профспілкового руху. Було запропоновано комуністам вести роботу по створенню на підприємствах єдиних профспілок, єдиного профцентру у кожній країні.

Конгрес поставив питання і про політичну єдність, про єдину політичну партію пролетаріату. Однак умови Комінтерну (їх було 5), у т. ч. вимога революційного повалення влади буржуазії і встановлення диктатури пролетаріату були неприйнятними для соціал-демократичних партій.

Кінцевою метою єдності антифашистської демократичної коаліції мав стати Народний фронт. Стратегічними цілями було визнано об’єднання боротьби усіх антифашистських сил за демократичні свободи і національну незалежність, за збереження миру між народами. Політичним вивершенням Народного фронту мав стати його уряд, який включав би до свого складу усіх антифашистів.

1935-1938 рр. були часом нового піднесення робітничого руху. Цьому було дві причини: по-перше насувалась нова економічне криза з усіма її наслідками для робітників і, по-друге, зростав деспотизм фашистських диктатур в Німеччині, Італії, Іспанії.

У 1935 р. був створений Народний фронт у Франції, у 1936 р. – в Іспанії. У США комуністи добились створення Конгресу виробничих профспілок. Однак глобального об’єднання зусиль Третього Комінтерну і ІІ Інтернаціоналу не сталося. Навіть у підході до такої проблеми, як допомога іспанським республіканцям у збройній боротьбі проти фашистів. На кінець 1938 р. єдність комуністів і соціалістів Європи майже повсюдно ослабла. Знизився загальний рівень робітничого і демократичного руху, особливо після падіння в березні 1939 р. Іспанської республіки.

Досвід об’єднання комуністів і соціалістів попередніх років засвідчував можливість і безумовну необхідність єдності їх дій, величезні перспективи, які відкриває ця єдність перед робітничим рухом. Однак внаслідок полярних стратегічних цілей комуністів і соціалістів політичної єдності на рівні їх політичних органів не відбулося.