Сторінка
3

Інноваційний чинник забезпечення економічного зростання

– орієнтація розвитку української економіки на активізацію не інноваційної, а інвестиційної діяльності. Інвестиції повинні стати засобом росту кількості інновацій, а не метою функціонування економіки;

– проблеми з одержанням кредитів;

– відсутність узаконеного державою механізму розрахунку ефективності вкладень в інноваційні проекти, який би відповідав світовим аналогам.

Світовий досвід переконує, що недостатня ефективність механізму ринкового регулювання інноваційних процесів робить необхідною активізацію державної підтримки інновацій. Накопичений міжнародний досвід свідчить про розмаїття форм і методів, що застосовуються державами в сфері регулювання інноваційної сфери. Необхідно зазначити, що останнім часом у розвинених країнах пряма підтримка замінюється непрямими методами регулювання. З існуючих інструментів державної підтримки інноваційної діяльності найпоширенішими є методи регулювання податків шляхом зниження ставок податків на прибуток, використання податкового кредитування на приріст обсягів НДДКР та звільнення від оподаткування певних потоків прибутків інноваторів. За останні роки сформувалися три основні напрями податкової політики, що стимулює інвестиції в інноваційні проекти. Такі країни, як США та Великобританія, підтримують низький рівень оподаткування корпорацій і вважають це сильним стимулом для технологічних змін. У Німеччині, Іспанії та Італії додатково до низьких ставок податків існують спеціальні системи заохочування ризикових проектів. Франція застосовує іншу комбінацію – високі податки для усіх і різні спеціальні стимули інноваційного підприємництва [4].

Дослідження показують, що останнім часом у розвинених країнах відбувся радикальний перехід від традиційної науково-технічної політики до інноваційної науково-технологічної. В Україні ж найчастіше вживаються терміни „науково-технічна діяльність, науково-технічна політика”, яка зводиться до вибору пріоритетів у науці й техніці, хоча поняття „інноваційна діяльність”, „інноваційна політика” мають більш глибокий зміст і більш значні цілі.

Термін „інноваційна політика” був уперше вжитий у відомій „доповіді Charpie” („Технологічні нововведення: управління й умови здійснення”), підготовленій Міністерством торгівлі США в 1967 році [3]. Сучасна державна інноваційна політика – це сукупність науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-збутових та інших заходів, пов’язаних із просуванням нової або покращеної продукції на ринок. Вона об’єднує науку, техніку, підприємництво, економіку та управління та стосується всього соціально-економічного середовища, включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної обізнаності населення країни.

На жаль, в Україні практично відсутня зважена інноваційна політика держави, спрямована на активне стимулювання розвитку промислового виробництва. Як підкреслювалось раніше, розвиток української економіки не зорієнтовано на активізацію інноваційної діяльності. Державна підтримка інноваційної діяльності ще не оформилася в систему ефективних заходів. Але певні дії щодо її становлення були прийняті Верховною Радою України у вигляді відповідних законів. На сьогодні законодавство України у сфері інноваційної діяльності складається із законів України „Про інноваційну діяльність”; „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”; „Про інвестиційну діяльність” та ін.

Підприємствам, які займаються інноваційною діяльністю, державою було передбачено ряд податкових пільг, серед яких: звільнення від податків на п’ятирічний термін прибутків та валютного виторгу, отриманих у результаті ліцензійної та патентної діяльності; 50 % зменшення податку на прибуток для підприємств, що здійснюють власними силами НДДКР та освоюють прогресивні технології тощо [2]. Згодом більшість пільг втратила свою чинність. Податкова система сьогодні виконує, в основному, фіскальні функції. Стимулювання інноваційного розвитку через податкову політику повільно зводиться до нуля. Така податкова система, на нашу думку, суперечить цілям, які поставив Уряд. Податкова система повинна стимулювати підприємців до вкладання коштів в інновації, а не вилучати ледь не весь дохід у вигляді різних зборів і податків. Таким чином, на нашу думку, створюються реальні передумови для відпливу робочої сили та капіталу із галузей вітчизняного машинобудування до галузей зі швидкою оборотністю капіталу.

Внаслідок цього брак фінансових коштів, а також наступні кроки владних структур спрямовані на призупинення дії найбільш істотних статей перелічених законів, звели нанівець усі позитивні починання. Таким чином, можна стверджувати, що держава не використала всі засоби щодо створення сприятливих умов для розвитку інноваційної діяльності. Стимулювання інновацій поки що не належить до пріоритетів національної економіки. Однак за відсутності чіткої інноваційної стратегії призупинити регрес національ-ної економіки, на нашу думку, не можна. Це визначає особливу актуальність реалізації державної інноваційної політики як стратегічного курсу з метою перетворення України в інноваційне суспільство в найближчі роки. Науково-технологічна безпека є основою інтелектуально-інформаційного суверенітету України.

Проте обираючи інноваційних шлях розвитку, на нашу думку, потрібно враховувати останні світові тенденції щодо інноваційної політики, а саме:

– інвестування з метою підтримання й підвищення технічного рівня виробництва замінили інвестування у відтворення капіталу;

– віддається перевага ризиковому капіталу замість використання кредитів банку;

– конкуренція у сфері високих технологій замінила економічну конкуренцію;

– на зміну ринковому регулюванню інновацій прийшло наукове прогнозування й непряме державне регулювання розвитку технологій [4].

Розробляючи подальші напрями та тенденції інноваційного розвитку України, на нашу думку, потрібно конкретизувати такі питання, як:

– утворення нових суб’єктів інноваційної діяльності;

– механізм структурно-технологічної перебудови виробництва;

– розвиток міжнародного співробітництва;

– інноваційний розвиток регіонів;

– інвестиційне забезпечення;

– екологічна безпека під час запровадження інновацій та ін.

Державна політика в інноваційній сфері повинна забезпечити підтримку у формуванні нових інноваційних структур. Насамперед, на особливу увагу заслуговують, на нашу думку, такі структури, як технологічні парки та бізнес-інкубатори, що повинні створюватися по пріоритетних високотехнологічних напрямах й покликані забезпечити необхідний рівень науково-технічного розвитку у конкретних регіонах. Проте ці структури стануть ефективними лише за умов вирішення проблем їхнього фінансування та міжгалузевої взаємодії.