Сторінка
1

До питання про базові макроекономічні тотожності

Україна увійшла у ХХІ століття у стані економічного піднесення. Водночас перед країною, як і світом у цілому, постали нові виклики, пов’язані зі стрімким розширенням відкритості, зростаючими ризиками посилення політичної та соціальної конфронтації, подальшим накопиченням екологічного та гуманітарного „забруднення” (у вигляді нелегальної міграції, незаконної торгівлі людьми, наркотиками, зброєю тощо).

У сучасному глобалізованому світі жодна країна не може бути відділена чи відокрем­лена від економічних і політичних процесів. Як практично кожна країна вносить вагомий внесок у формування сучасної системи світу, так і зовнішнє (для кожної країни зокрема) середовище безпосередньо впливає на вироблення та впровадження заходів внутрішньої політики, спрямованих на економічне прискорення. Тому невідкладним завданням дер­жави є чітке осмислення стратегії поступу в глобальному середовищі, розуміння чинників і передумов створення надійної системи національної безпеки, невід’ємною складовою якої є сталий економічний розвиток.

Також потрібно брати до уваги, що в останні роки почастішала та поглибилась крити­ка міжнародних фінансових інститутів (які у 80-90-х роках відігравали роль дорого­вказу для більшості країн, що розвиваються, і країн з трансформаційною економікою) у зв’язку з тим, що такі визнані світові інститути недостатню увагу приділяли саме коорди­нації та глобальним викликам. Зокрема, розширююча економічна відкритість спричинила певну ейфорію, викликану тезою, що розширення торгівлі сприяє зростанню, що, в свою чергу, відверну­ло увагу від ризиків швидких перетоків короткострокових капіталів (це виявилося одним із найвагоміших чинників кризових проявів кінця тисячоліття), які (ризики) пов’язані зі швид­кою фінансовою лібералізацією в умовах нерозвиненості ринкових фінансових інститутів у країнах, що розвиваються.

Тому головним у діяльності держави стає формування і підтримка ефективності функ­ціонування політичних, економічних і суспільних інститутів. Нова роль держави полягає у встановленні необхідної нормативної бази та інституційної структури, яка б підтриму­вала і гарантувала розвиток підприємництва, встановлення надійних парт­нерських зв’язків, захист національного виробника від недобросовісної конкуренції на зовнішніх ринках. Такі результати можуть бути досягнуті лише за умови реалізації виваженої, спочатку стабілізаційної політики, а далі політики економічного зростання, невід’ємною складовою яких є стимулююча монетарна політика. Водночас монетарне стимулювання актуалізує питання забезпечення валютної і цінової стійкості, що є базисом зміцнення всього економічного організму країни загалом.

Отже, актуальним є розгляд окремих базових концепцій впливу зовнішньоеконо­міч­ного середовища на формування монетарної політики, виявлення монетарних ризиків, пов’язаних зі стрімким залученням країни у сучасний відкритий глобалізований світ.

Уже стало аксіомою твердження, щоекономічна та фінансова позиція країни у світі у багатьох аспектах є визначальною у виробленні рішень економічної політики. Торго­вель­ні і фінансові потоки (зовнішній сектор), через які країна включена у міжнародні інтеграційні процеси, відображаються у платіжному балансі, де у систематизованому вигляді зводяться дані стосовно економічних операцій національної економіки з рештою світу за певний період (звичайно за рік). При цьому торговельні потоки (зібрані у рахунку поточних операцій платіжного балансу) відокремлені від фінансових рахунків і рахунків, на яких відображаються потоки капіталів.

Сальдо рахунка поточних операцій платіжного балансу (САВ) постфактум екві­ва­лентно різниці між обсягами заощаджень (різниці між валовим національним доходом у розпорядженні та споживанням) S та обсягами інвестицій І, тобто:

САВ = S – І .

Отже, якщо поглинання (споживання плюс інвестиції) країни перевищує сукупний дохід країни, то така різниця мусить покриватися за рахунок зовнішнього сектора, що відображається як дефіцит рахунка поточних операцій платіжного балансу.

Важливість платіжного балансу проявляється також у його безпосередньому зв’язку з грошовим і борговим секторами. Згідно з міжнародною практикою рахівництва, сальдо рахунка поточних операцій завжди відповідає чистим вимогам до решти світу (що є наслідком системи подвійних записів, відповідно до якої сума всіх так званих кредитових записів повинна дорівнювати сумі всіх дебетових). Тобто рахунок поточних операцій платіжного балансу країни врівноважується її (країни) нефінансовими та капітальними потоками, що перетинають кордон країни, і резервними активами:

DNFAВ+ DFI = – CAB або DNFA + DFI + CAB = 0,

де DNFAВ– зміна в чистих міжнародних активах банківської системи, включаючи міжнародні резерви країни;

DFI – зміна в закордонних заборгованостях плюс чисті прямі іноземні інвестиції (чистий приплив капіталів).

Вказане свідчить про те, що будь-яке використання ресурсів, більших ніж дохід країни,що знаходить відображення у дефіциті рахунка поточних операцій, повинно компенсуватися або за рахунок притоку капіталів (у тому числі прямих іноземних інвестицій чи нових запозичень за кордоном), або за рахунок втрати валютних резервів країни.

Через зовнішній сектор відбувається „координація” монетарної та фіскальної політи­ки із зовнішнім світом, причому така координація має коротко- і довгостроковий прояви. А тому баланс рахунка поточних операцій відображає не тільки прямі зміни в експорті та імпорті (у тому числі спровоковані обмінним курсом) чи потоках фінансових активів, а також зміни у рівні національного заощадження та інвестування (у тому числі спричинені змінами процентних ставок чи ресурсами, які використовуються на обслуговування зов­нішніх боргів).