Сторінка
21
Звичайно, часто трапляється так, що наше пережиття морального обов'язку недостатнім чином спирається на розуміння цінності, в якій пін закорінений.
Елемент сліпоти таки може ввійти в наше пережиття моральних норм і обов'язків. Не викликає також сумніву й існування супереґо. Як наслідок такої втрати ціннісного розуміння, моральні норми і закони справді можуть сприйматися як неймовірний тягар на наші плечі, який, здавалося би, більше калічить нашу свободу, аніж сприяє її розквіту. Тоді разом із Другим убивцею з „Річарда III” можемо сказати про совість, що „вона в усьому нам перешкоджає.” І Шелер, і ті, хто намагаються пояснити імперативи в термінах супереґо, мають рацію в тому, що дуже часто ми саме так, і переживаємо наш моральний обов'язок. Помилка ж цих філософів полягає у тому, що, на їхню думку, несвобода належить до самої суті морального імперативу. Крім того, вони не помічають, що існує можливість розуміння та усвідомлення морального імперативу, яка дозволяє нам у цілком свобідний спосіб прагнути сповнення свого обов’язку.
Тут ще не все сказано стосовно питання „примирення" особової суб'єктності і свободи з імперативом, авторитетність якого підсилюється ще й релігійним змістом. Є один спосіб переконатися в тому, що релігійне підсилення імперативу насправді вимагається суб'єктністю морально зобов'язаної особи. Зараз ми представимо аргумент на користь такого примирення, йдучи від суб’єктності до релігійного змісту імперативу.[22,323c.]
Знаємо, що всі види потенцій і здатностей, які закладені в нас, можуть розбудитися лише при зустрічі з іншою особою. Знаючи це, ми розуміємо, наскільки важливим для особової істоти є життя в спільноті з іншими особами. Чи це можливо, що саме тоді, коли зазнаємо глибокої актуалізації всього нашого особового єства, йдучи за голосом совісті, ми насправді перебуваємо в абсолютній самотності? Або ця актуалізація відбувається під уважним поглядом іншого і приводить до зустрічі з іншою особою, або мусимо визнати, що міжособові стосунки мають статус акцидентальних і зрештою радикально не визначають особове існування.
Проте якщо повнота особового існування, яку досягаємо, керуючись голосом нашого сумління, справді передбачає існування іншої особи, тоді про яку ж особу може йти мова? Так вже трапляється, що часто ми не перебуваємо поруч з особою, стосовно якої сповнюємо свій обов’язок. Сократ і Леон не контактують безпосередньо між собою, коли Сократ, виконуючи свій обов'язок, відмовляється вчинити несправедливий щодо Леона вчинок. Але навіть якщо таки стикаємося віч-на-віч з людиною, на яку спрямована наша дія, все ж залишається питання, чи це справді єдина особа і чи може вона бути єдиною, з якою ми контактуємо, яка своєрідним чином „входить у нас” і задіює нас таким чином, що під впливом морального імперативу „оживає” все наше особове буття. Але якщо жодна людська особа не може самотужки викликати це особове „оживання” іншого, то, можливо, це під силу зробити божественній особовій істоті? Коли під впливом морального імперативу в пас збурюється „безмежна прірва існування”, хіба ж не можемо ми хоча б на коротку мить відчути в собі сяйво особового Бога? Бога, у присутності якого аж до самих глибин зворушується безодня нашого особового існування? Хіба можуть звучати неприродно слова про те, що людина „зустрічається з Богом у своїй совісті"? Хіба самотність і замкненість, яку переживаємо в час нашої моральної кризи, не відкривають нас назустріч абсолютній особі? І хіба ж не повинна саме так шляхом релігійної трансцендентності розкритися людська особа, якщо істина полягає у тому, що людина „оживає” і розцвітає як особова істота тільки в інтерсуб’єктивному вимірі, перебуваючи у постійному спілкуванні з іншими особами? Якщо б ми змогли детально розробити і представити пропоновані відповіді на всі ці питання та відстояти свою, позицію перед закидами наших опонентів, то тим самим зуміли б показати, яким чином поняття самості і суб’єктності за своєю суттю вимагають бути доповненими категорією зустрічі з Богом.[27,96c.]
Якщо пережиття моральної зобо’вязаності насправді так глибоко споріднене з самістю особи, тоді маємо всі підстави сподіватися, що завдяки такому пережиттю я у свідомий спосіб досягаю і зактуалізовую найглибші виміри свого особового існування, а отже, повніше пізнаю себе і своє існування. Ці сподівання цілком виправдані, і ми пропонуємо читачеві кілька фундаментальних думок стосовно самості особової істоти, які випливають з аналізу пережиття моральної зобов’язаності.
1. Будучи в нашій совісті .дорученими самим собі, ми переживаємо наше справжнє існування як існування особових істот. Припустимо, що я перебуваю в стані дисперсії, повністю загубивши себе у навколишніх речах, і що моє сприйняття себе позбавлене відчуття реальності та наповнене неясним й ілюзорним змістом. Припустимо, що в певний момент я пробудився з цього стану, усвідомивши свій моральний обов'язок перед кимось. Це усвідомлення одразу ж змушує мене цілком по-новому зустрітися із самим собою і відчути весь тягар особового існування, покладений на мене. Таїнственним чином я оживаю і починаю жити як особове „Я”. Відчуваючи, як у мені зароджується нове життя і струменить нова енергія, я тим самим переживаю, що дійсно існую. Туманне і невиразне сприйняття себе поступається місцем сильному і глибокому відчуттю реальності мого існування, яке дає мені змогу сказати „Я" у набагато більш автентичний спосіб. Декарт вважав, що будь-який свідомий акт може привести нас до усвідомлення реальності нашого існування. „Я мислю", „я відчуваю", „я уявляю" чи будь-який інший свідомий акт такого типу підводить нас до розуміння факту „я існую.” Проте вже неодноразово багато філософів зазначало, що ми можемо досягнути набагато ґрунтовнішого і переконливішого „я існую”, якщо йдемо до усвідомлення цього факту, виходячи із моральних пережиттів обов'язку, вини, відповідальності, каяття. [41,320c.] Яким чином тоді моральний імператив міг би вчинити насильство над особою, якщо саме завдяки йому я можу в унікальний спосіб пережити зсередини своє власне існування, водночас актуалізуючи і вдосконалюючи його?
2. У пережитті обов’язку, а особливо обов'язку імперативного характеру, ми не тільки переживаємо виражене декартівським sum, але також і ergо цього sum.
Завантажити реферат