Сторінка
10
Суб’єкт особової свідомості завдяки своїй унікальній духовній і простій природі реалізує також третій вимір індивідуальності до межі, немислимої в матеріальному світі. Йдеться про ту суттєву характеристику справжнього буття, яку Арістотель називає автономією. Тому неможливо, щоб мозок, який не є індивідуальним в жодному з перерахованих трьох сенсів, був носієм свідомості.
А зараз необхідно мимохідь згадати ще один аспект, характерний для індивіда як такого, а саме те, що він протистоїть будь-якій загальній не індивідуальній формі, такій, як ідея в платонівському сенсі, чи абстрактна форма в арістотелівському розумінні цього терміна. Як це показав Макс Шелер, особа ніколи не може бути чимось загальним чи абстрактним, як це стається з нею в трансценденталізмі. Вона є індивідом в сенсі реальної неповторності і конкретності.
У результаті всього сказаного ми можемо ствердити не тільки те, що особа є субстанцією в більш досконалий спосіб, ніж матеріальна субстанція, але й те, що між духовною субстанційністю людської душі і субстанційністю матерії існує більш, ніж просто ступенева різниця. Ми маємо тут справу радше тільки з аналогією. Матеріальна субстанція є не тільки субстанцією нижчого порядку, вона не тільки посідає субстанційне буття менш автентично і досконало; вона може бути названа субстанцією не інакше, як в аналогічному сенсі, тобто в такому сенсі, що враховує настільки різку відмінність від духовної індивідуальності, що її вже не можна описати в термінах розрізнення між родом і видом. Якщо Арістотель має слушність у своїй характеристиці субстанції як справжнього буття в його стосунку до інших категорій і форм буття, то ми можемо логічно розвинути його розуміння і ствердити, що особа є буттям, буттям, яке є вищим за всі неособові субстанції.
1.3. Розумність особи та її здатність до пізнання
Особа володіє самодостатністю буття в суттєво вищому сенсі, ніж інші субстанції. Останні посідають себе лише з огляду на їхню субстанційність, тоді як особа має специфічне самопосідання. Тома Аквінський пояснює тезу про те, що особа є найдосконалішим існуванням, посилаючись на її раціональність: ,,особа означає те, що є найдосконалішим буттям в усій природі, тобто субстанцією, що має раціональну природу.” Також Квілес у своїй метафізиці висвітлює унікальну вищість, якою особа володіє завдяки своєму свідомому і вільному внутрішньому світові та завдяки своїй трансценденції.
Персоналістична метафізика визнає цей вимір самопосідання й автономії буття, який досягається тільки у свідомості. Несвідоме буття, яке не володіє собою ні в атрибутивній, ні в рефлективній свідомості (в тому сенсі, в якому Войтила розрізняє ці два види свідомості), яке не посідає себе ні в рефлексії, ні в самопізнанні, є сплячим існуванням, буттям, що порівняно з особовим самопосіданням, не володіє собою взагалі, навіть якщо і є субстанцією. Особа володіє собою завдяки своїй свідомості, завдяки тому, що вона свідомо здійснює своє існування. Особа усвідомлює себе в абсолютно інтимний і унікальний спосіб, в який вона ніколи не може бути свідомою інших сущих. Ще до того, як особа починає рефлектувати над собою, вона усвідомлює себе, вона є пробудженим буттям. Саме її буття свідомо досвідчується, а її акти і вчинки свідомо виконуються.[11,67c.]
Безумовно, несвідоме буття існує в собі, як це визнається всіма школами реалістичної філософії, однак це буття є- нічим порівняно з буттям особи, яке свідомо переживається. Це не означає, що можна заперечувати самостійно існуючу субстанційність неособового буття, або унікальну динамічну реальність і повноту буття вегетативних субстанцій.
Однак їхньому самостійному існуванню бракує саме того максимального самопосідання буття, яке характеризує буття.
Це стається тому, що ці субстанції не помічають свого власного буття і для них буття і небуття нерозрізнювані. їм бракує того самопосідання буття, яке виростає не з простого самостійного існування субстанції як такої, але яке виникає зі свідомого самоздійснення свого власного існування та з буття присутньою для себе душі. Августин характеризує цей спосіб буття як „пам'ять про себе", а Кароль Войтила, далі розвиваючи цю тезу, говорить про рефлективну і рефлексивну свідомість особи, в якій для неї присутні її власне буття та її власні акти. Ці свідомі причинність і самопосідання буття, яке по-справжньому відбувається тільки починаючи з правдивого самопізнання, є не лише антропологічними чи психологічними фактами, але повинні сприйматись як серйозна метафізична даність. Ця даність примушує нас розглядати особу як буття у властивому сенсі, а не як просто субстанцію.
У свідомому пережитті та здійсненні індивідуального буття суще прокидається, володіє собою і „повертається до себе" в метафізично-ефективний спосіб. Цього бракує в матеріальних неживих субстанціях і в рослинах. Тварини також по-справжньому не володіють своїм буттям і не здійснюють його. Перш за все, всім неособовим субстанціям бракує самопосідання, яке дане духові і через яке стає відомим усе те, що відкривається лише тоді, коли суб'єкт ставить себе навпроти себе самого і відкриває себе в самопізнанні. Лише в цьому знанні дух правдиво володіє своїм власним існуванням.[40,334c.]
Августин і Бонавентура, а також Тома Аквінський і Едіт Штайн висувають тезу, що самопосідання особи в соgito і в особовому самопізнанні виникає лише тоді, коли дух пізнає себе в світлі незмінних, вічних, суттєвих законів. Особа досягає свого самопосідання і правдивого самопізнання лише тоді, коли вона правдиво бачить себе не лише в своїй емпіричній фактичності зі своїми фактичними бажаннями, потягами, інстинктами і прагненнями, але коли вона визнає суттєву правду про себе, тобто коли розуміє позачасову суттєву структуру свого буття, своїх актів і свого покликання.
Тому це вище за гідністю самопізнання особи може бути досягнуто тільки за посередництвом загального знання про позачасові транс історичні структури і про суттєві закони щодо людської особи й особи взагалі, щодо любові і щодо моральності. Зрозуміло, що ці загальні позачасові суттєві закони можуть стати досяжними для людської особи лише за посередництвом досвіду конкретних даних. Це, однак, не міняє абсолютно необхідного і позачасового характеру цих сутей і суттєвих законів чи їх докорінної відмінності від емпіричного психологічно-історичного існування людської особи. На рівні аксіологічного знання про гідність і призначення особи це глибинне самопізнання у світлі позачасової правди закладає вирішальну основу для етики і справжнього персоналізму.Ця думка стоїть у центрі всієї августиніанської філософії, зокрема на ній наголошує Бонавентура, Тома Аквінський також наголошує на цьому
Завантажити реферат