Сторінка
11

Світ повсякденності

Самоцінність життя людей не передбачає заради добра підви­щення власної особистості, звільнення від ближніх. Відомий фран­цузький філософ-гуманіст, лікар і теолог Альбер Швейцер в осно­ву філософських переконань поклав не знання про світ, а сам факт життя, вважаючи, що «схилення перед життям» має стати принци­пом, розглядає принцип схилення перед життям як своєрідний фільтр проти негативних наслідків цивілізації, бачачи в ньому пер­спективу морального вдосконалення людства. Проте реальний шлях до здійснення гуманістичних ідеалів складався для Альбера Швей-цера не в соціальних перетвореннях, а в особистих зусиллях окре­мих людей, спрямованих на вдосконалення природи людини. Опти­містичний погляд на майбутнє людства у Альбера Швейцера поєднувався з етичним тлумаченням образу Христа, проповідуючи шанобливість перед життям, глибоку повагу до існування будь-якого одухотвореного створіння. Займаючи перехідну позицію між філо­софією життя ніцшеанського толку і сучасним екзистенціалізмом, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет відзначає, що життя -це космічний альтруїзм. Життя існує лише як постійне переміщення від життєвого Я до іншого. Поняття життя самоцінне орієнтує людину на послідовне, іноді терпляче переживання різних етапів життя і різних його проявів. Якщо ж людина втратила сенс життя, то шукає інше і знаходить, тому що важливий, основний сенс є са­ме життя: можливість бачити сонце, небо і землю, слухати говір лісів, щебет птаства і журчання води, дарувати радощі іншій люди­ні і радуватись самій. Тоді кожний прожитий день сприймається великим даром, щастям, радощами. Гостре переживання самоцін-ності життя яскраво висловив поет Андрій Вознесенський: «Ввече­рі, вночі, удень і з ранку дякую, що не помер вчора!» Це радощі буття, творчості, створювання.Спираючись на ідеї східної патристики, гре-коримської філософії, відомий український просвітитель Іван Вишенський в поясненні світу повсякденності виходив з того, що світ - творіння Бога, що є вічний, невичерпний Розум, абсолютна Істина. Світ і людина, життя і рух - все це творіння Бога. Але Бог не тільки творець світу, людини, всього буття. Бог - ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, доско­налості. Людина має прагнути до Бога, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Іван Вишенський, захищаючи ідею звільнен­ня людини від земного зла, стверджував її гідність, зачатки в ній добра, справедливості, утіхи, братерства. Шлях, йдучи яким можна навчити людину праведного життя, підняти її на боротьбу зі злом і неправдою за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людину від деградації і морального падіння, Іван Вишенський бачив в освіті людини. Проблема людини, піднесення її моральних і духовних основ - центральна у творчості українського філософа Іона Ко-пистенського. Вся природа створена Богом для людини. Проте пізнання природи зовнішнього світу ще не досить, якщо людина не пізнала своєї суті і своїх потреб. Тільки пізнаючи саму себе, люди­на починає розуміти, що є водночас тілесна і духовна суть. Вини­кає дилема: чому віддати перевагу: тілесному світу, з яким зв'язане тіло або душа, розуму, безсмертному духу, що складають внутрі­шньо суть людини. Іон Копистенський рекомендує обрати душу, розум, безсмертя духу, тому що тільки в розумі людина бачить і пізнає саму себе і Бога, єдність з яким досягає вищого блаженства. Український філософ Кирило Ставровецький, дотримуючись неоплатонівської орієнтації, розглядає Бога як творця, премудрого ар­хітектора і митця, іманентного, всюдисущого світового початку, роз­чиняє Бога в природі. На думку українського філософа Григорія Сковороди, Бога, як всемогутньої духовної суттєвості, що стоїть над Всесвітом, природою і людиною, не існує. Бог є істинна приро­да в природі, жива в живому, людина в людині, закон, глас сущого. Дотримуючись взагалі положення про вічність світу як тіні вічної духовної субстанції, що визначається невидимою натурою Бога, ра­зом з тим Григорій Сковорода відстоював ідею вічності, безмеж­ності і несумісності матеріального світу.

Поняття смерть абсолютна ґрунтовно розглядається французь­ким філософом, представником атеїстичного екзистенціалізму Аль-бером Камю. Центральна тема філософії Альбера Камю - питання про сенс людського існування. У праці «Міф про Сізіфа» Альбер Камю заявляє, що «найважливіше філософське питання полягає в то­му, чи варто життя того, щоб жити». Розглядаючи сучасного індиві­да, включеного в бюрократизовану структуру сучасного суспільства, аналізуючи суперечності духовного життя інтелігента, позбавленого всяких ілюзій стосовно сенсу власного існування, Альбер Камю при­ходить до висновку, що існування людини абсурдно і робить катего­рію абсурду вхідним принципом своєї філософії. Створений в грецькій міфології образ Сізіфа, на думку Альбера Камю, уособлює безглуз­дість людського життя: в покарання за свою підступність Сізіф мав вічно котити на гору камінь, що, досягнувши вершини гори, тут же знов скочується вниз. Людина не витримує безглуздя, бунтує, праг­не стихійно знайти вихід з свого сгзіфова становища, безглуздості і безглуздості життя, позбавленого Бога, необмежності, індивідуаль­ного безсмертя. Альбер Камю пристрасно бажає і вищих див, і за­гробного буття, адже ніщо не святе. Адже все єдине, і плин відчуттів, що минають, миттєвостей, і зміна подвигів злочинами, і шляхетність б'ється з підлістю.