Сторінка
9

Світ повсякденності

Одним з найдивніших прикладів фатального збігу служить зустріч іта­лійського короля Умберто І з господарем ресторану в місті Монза, що стала­ся 28 липня 1900 р. Здивований король дізнався, що господар ресторану є його абсолютним двійником і носить ім'я Умберто. Мало того, скромний господар ресторану народився, як і король, в Туріні і в один і той же день, що й монарх. Дружину господаря, як і королеву, звали Маргарита, а вінча­лись, що й двійники - в один день. І ще. Того ж дня, коли одного Умберто коронували на престол, то другий Умберто придбав ресторан. Король Ум­берто І наступного ранку запросив двійника у свій екіпаж, щоб разом поїха­ти на спортивне свято. Та виявилося, що вдосвіта господаря ресторану Ум­берто застрелено невідомим грабіжником. Десь через дві години у людському натовпі і самого короля Італії Умберто І було вбито анархістом.

Якщо вже мова зайшла про Італію, якій так уже везе на нез'ясовані збіги в повсякденному житті, можна згадати видатного філософа епохи Ренесапса Піко Делла Мірандола, який твердив, що світом управляє прин­цип цілісності, а збіги можуть бути з'ясовані як парні події, що знайшли один одного. Ще одна філософська версія висунута Артуром Шопенгауе-ром, який вважав збіги відбиттям «дивної гармонії, закладеної в основі Всесвіту». Філософ відзначав, що «причинне пезв'язані події йдуть заякимись паралельними лініями» і при зіткненні двох подій «герой однієї драми, незалежно від того, фігурує і в іншій». У XX ст. збіги стали предме­том дослідження точних наук. У спеціальний розділ математики сформу­валася теорія ймовірності, що багато з'ясувала в теорії повсякденності. Фізик, лауреат Нобелівської премії Вольфганг Паулі сформував концепцію принципу заборони, а психолог Карл Густав Юнг доповнив концепцію. За їх думкою, збіги є «видимими проявами невідомих принципів природи». Прин­ципи загальні в усьому Всесвіті і сучасною наукою не розгадані. Телепатія, передбачення, збіг - весь прояв загадкових див Всесвіту, що прагне підпо­рядкувати недосяжному порядку хаос людського життя.

Починаючи з кінця 80-х років XX ст. в Україні широку популярність набуває те­ за: «Людина прагне до Бога». І це не дивно. Після тривалого періоду гонінь церква відроджується. І як завжди у смутні періоди в житті народів церква бере в свої руки духовне кермо. Преса, радіо, телебачення, письменники, політичні комента­тори дедалі частіше, вранці і ввечері пристрасно, зворушливо і схви­льовано твердять: «Людина прагне до Бога», поступово створюють ілюзію нібито народ, що тривалий період живе в атмосфері безвірс-тва, а в дійсності палко релігійний. Створюється враження: в кінці XX ст. нібито українці, росіяни, білоруси та інші народи тільки і думають про потойбічний загробний світ, а їх найулюбленіше прове­дення часу - піст і молитва, покора і смирення. Побожна ж духовна прихильність Господу просто вимушено таїлась і переховувалася під покровом наукового атеїзму. Звичайно ж, все бачиться ефектно, тим більш, що руйнує звичну набридлу думку. І все ж, якщо не гнатися за «злобою дня», то варто визнати: масова свідомість справді у більшості безбожна, безрелігіозна, і її «обмиряність» має значно глибші причи­ни, аніж політичне насильство і атеїстичне виховання.

Дослідження повсякденної масової свідомості людей не тільки як історичного, але й як онтологічного соціального явища показує, що в свідомості завжди, в усі історичні періоди існує деяка мирська неосві­ченість, убогість, викривлення. Це думки, почуття і переживання лю­дей, безпосередньо зв'язані з їх повсякденним буттям, з фізичним і со­ціальним виживанням, з буденними турботами і земними утіхами. Мирська неосвіченість включає всіх: від культурних форм забезпе­чення фізіологічних потреб до високих міжособистих і суспільних переживань (любов, дружба, патріотизм, політичні пристрасті і т. д.). Бог входить в повсякденне життя віруючих людей порадником, який допомагає позбавитись від обтяжливого становища, полегшити страж­дання людини. Якщо ж віруючий чесно виконує обряди, залишає за собою повну свободу в мирських справах і в їх оцінці, то звернення до Бога буває буденним. А іноді, якщо людина вважає себе прихильни­цею тієї або іншої віри, то нерідко на практиці вважається як атеїст, чисто по-людськи відокремлюючись від запредільності покаянною мо­литвою і дрібним житейським жертвоприношенням. Таке суто мирсь­ке ставлення до потойбічного світу відбивається у повсякденності, в прислів'ях: «На Бога надійся, а сам не плохуй», «Богу - богово, кеса­рю - кесарево», «Не согрішиш - не покаєшся, не покаєшся -не врятуєшся», «Твої слова та Богу в вуха», «На світу і смерть красна» і т. п. Характерний для XX ст. процес секуляризації (тобто світської, мирської) багато в чому віддав просто широкій гласності у реальній свідомості і поведінці багатьох людей, які щиро назива­ються віруючими. Реальний же вплив, віру в Бога і потойбічний світ має лише надто вузьке коло людей: подвижники, аскети, пустельни­ки, монахи, святі. Від того вони і святі, що до хибкої павутинки стоншили пласт повсякденних мирських турбот та інтересів.

Дуже різні моральні і житейські висновки робилися і робляться з основного постула­ ту об'єктивно існуючої наївноматеріалістич-ної свідомості, хоча постулат і простий, зрозумілий. В сучасній прак­тиці поведінки людина діє, виходячи з єдності світу повсякденності, де для виживання потрібні матеріальні блага, де практично немож­ливо ігнорувати вимоги відчуття, а людина смертна і помирає на­завжди. Та обставина, що суспільство є складна система, що розви­вається на своїй власній основі, не/ відкидалась і не відкидається практично ніким з мислителів. І одним з теоретичних досягнедиг науки XX ст. вважається уявлення про соціальну систему. Соціальна система - сукупність різноманітних соціальних спільностей, шарів і груп, зв'язаних різноманітними відносинами, стосунками. За будь-яких форм соціальності людина залишається часткою природи і Кос­мосу, специфічним проявом життя. І на рубежі XX і XXI ст. всі мислимі проекти устрою і перебудови життя мільйонів людей мають ґрунтуватися, насамперед, на необхідності підтримання життя всієї біосфери і можливостей існування і розвитку кожної людської суті. Це не прекраснодушна мрія про царство загальної любові і гуманіз­му, а сувора дійсність.