Сторінка
1

Філософія арабського Сходу

Сучасний Арабський Схід - співтовариство різних країн Близького і Середнього Сходу, що користуються арабською мовою як знаряддям культури і засобом наукового спілкування. Державні політичні лідери країн активно включилися у вирішення численних проблем, породжених відсталістю, їх зусилля скеровані на те, щоб вивести мусульманські країни в ряди розвинених. Активізуються питання про місце і роль наукового світогляду, філософії у сучасному духовному житті арабського суспільства. Орієнтована на науковість і національні традиції арабська філософія намагається заново відтворити історію культури народів мусульманського Сходу. Сучасний арабський філософ Хасан Ханафік підкреслює: арабське суспільство ще на тій стадії розвитку, коли культивування раціоналізму і духу науковості - невідкладна потреба. Актуальність постановки завдання стає зрозумілою, якщо врахувати: проблематика арабської філософії (до речі, не тільки філософії, але й інших форм сцієнтизму) віками розвивалася у теологічному руслі і, природно, дала своєрідне пояснення граничним основам, що пов'язували людину зі світом. Особливість філософії Арабського Сходу, як складової частини релігійного світогляду, не може вплинути на оцінку культурного надбання: своєрідні й оригінальні філософські системи, що виникли на Сході, - великий внесок у скарбницю світової філософської думки.

У розвитку арабської філософії виділяють етапи: середньовічний (УИ-Х стст.), класичний (ХІ-ХІХ стст.) і сучасний (XX ст.).

Філософська думка в арабському світі ви никає у VII ст. і пов'язана з діяльністю му-тазілітів («відособлених»). Мутазіліти становили «ліве крило» в середині каламу (раціонального богослов'я). В історії мусульманського богослов'я УП-УПІ стст. відомі тим, що різні секти мали можливість по-своєму тлумачити і пояснювати текст Корану. Дискусії про суть Аллаха і його атрибути, про походження Корану - слова Божого, про приречення і свободу волі та ін. супроводжувалися іноді навіть збройними сутичками. У X ст. «двері іджтіхаду», тобто самостійних суджень, уже зачинено.

Зі спадщини мутазілітів не збереглося майже нічого, за винятком «Кіктаб аль-Інтісар» аль-Хаята і окремих висловлювань, включених до книги істориків. Концепція мутазілітів - антропоцентрична: людина - центр Всесвіту і кінцева мета Всесвіту. Поняття божественної справедливості пов'язували з поняттям свободи людської волі, з концепцією відповідальності людини за свої вчинки. Васіл ібн Ата (700-740рр.), основоположник мутазілізму, стверджував: у зовнішні обставини людина вміщена Богом, але поведінка людини в них залежить тільки від неї самої. Про повну свободу людської волі, міркував і ан-Каззам. Людина вільна завжди у тому чи іншому виборі, у своєму земному житті, - наполягав відомий мутазіліт аль-Аллаф. Знаменитий філософ аль-Джахіз (775 868 рр.), мутазіліт за переконаннями, вважав, що суддею при тлумаченні Шаріату і хадисів може бути лише розум. «Клянуся життям, - писав у «Посланні про квад-ратність і округлість», - очі помиляються, а органи чуття вводять в оману, тільки розуму належить вірогідне пізнання».

Мутазіліти виявилися радикальними опонентами теологів. Так, мутазіліти стверджували: на противагу Аллахові, який діє лише за законами природи, людина звершує будь-які вчинки, і єдиним мірилом добра і зла для неї служить її власний розум. Мутазіліти першими піддали критиці ідею антропоморфності Бога (тобто подібного до людини), висунувши натомість ідею абстрактного божества. Коран вважали одним із витворів Аллаха, звичайним літературним твором. У вченні про природу мутазіліти виходили з атомістичної теорії: всяке тіло при поділі розпадається на елементарні частки, що мають протяжність, колір, запах та інші якості. Частки складаються із визначеного числа непротяжних атомів, позбавлених будь-яких якостей, крім властивостей рухатися або знаходитися у стані спокою. Форми буття, учили мутазіліти, потенційно є у самій матерії. Аллах тільки надає їй статус існування. Мутазіліти визнавали дію в об'єктивному світі причинно-наслід-кових зв'язків, що мають обґрунтування у природі речей і здатні пізнаватися людським розумом.

У період правління Халіфа аль-Мамуна (813~833 рр.) мутазі-лізм стає офіційною доктриною держави Аббасидів. В історії арабських халіфатів період правління Халіфа аль-Мамуна - найплодо-творніший у сфері інтелектуального життя. Саме тоді в Багдаді засновано Будинок мудрості - заклад, що спеціалізувався на перекладах і коментуванні різноманітних творів, в тому числі грецьких. У міру того, як ідеї мутазілітів поступово оволодівали розумом освічених людей і навіть проникали в палаци мусульманських правителів, теологи не могли вже, як і раніше, відповідати на питання, що торкалися догматів ісламу, традиційним «біля кайора» (не питай як). Формуються дві течії філософської думки: одні для доведення догм застосовували засоби логіки, інші вперто дотримувалися буквального змісту «священних текстів», ганьбили нечестивих філософів і навіть погрожували їм.

Теолог аль-Ашарі (873~935 рр.) розірвав з мутазілізмом і в ім'я захисту ортодокси іс ламу, зайнявся апологетикою (захистом) ісламу за допомогою раціональних доводів. Прихильників аль-Ашарі називали мутакаллімами. Догмати про божественне провидіння, сот-вореність світу у часі і просторі та можливості чудес мутакалліми обґрунтовували за допомогою атомістики мутазілітів, перетвореної ними. Усі тіла, учили мутакалліми, складаються з непротяжних атомів, розділених порожнечею. З атомів складаються простір і час. Кожний атом розуміється як субстанція (першооснова), що існує лише одну мить. Творець атомів ~ Бог, який щомиті створює не тільки атоми, але і їх акциденції (властивості). Мутакалліми не визнавали наявності постійних властивостей і якостей, притаманних речам, заперечували зв'язок між причиною і наслідком, закономірний характер явищ, припускали тільки можливість звичайності або звички, закладеної Богом у природу. У силу звички регулярно відбуваються повені Нілу й інших рік, у певні сезони дмуть мусони. У питаннях пізнання мутакалліми дотримувалися крайнього агностицизму (з грецької - недоступний пізнанню), їх погляди поділяв і теолог Абу-Хамід Газалі(1059-1111 рр.), який дав розгорнуту критику філософії східних перипатетиків.