Сторінка
2

Формування Європейського валютного союзу

Наступним етапом розвитку валютних відносин стало функціонування у 1950—1958 pp. Європейського платіжного союзу, який розвивався на багатосторонній кліринговій основі. Із підписанням у 1957 р. Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства було започатковано новий етап у розвитку валютних відносин та закладено підвалини формування спільного європейського ринку. У 1958 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) утворило Валютний комітет, функції якого полягали в наданні рекомендацій і підготовці засідань Ради міністрів економіки та фінансів ЄЕС, а також сприянні координації й аналізові монетарної політики країн-членів. У 1964 р. створено Комітет голів центральних банків.

Реакцією на значні коливання валютних курсів після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи стала підготовка в 1970 р. "плану Вернера" (П. Вернер — тодішній прем'єр-міністр та міністр фінансів Люксембургу), який передбачав створення протягом 15 років Європейського економічного та валютного союзу. Цей проект не мав успіху через суттєві розбіжності в поглядах "монетаристів" і "економістів" щодо цілей монетарної стратегії та неготовність країн відмовитися від національного суверенітету.

* До табору "монетаристів" належали Франція і Бельгія, які вбачали шлях до валютного союзу передусім через монетарні заходи — звуження діапазону двосторонніх коливань валютних курсів, створення резервного валютного фонду та ін. "Економісти" (Німеччина, Нідерланди та Італія) навпаки, наполягали на інтеграції ринків та політичному зближенні, які мали передувати валютній інтеграції.

Зі спільної ініціативи Франції та Німеччини в 1979 р. було створено європейську валютну систему. Ця система базувалася на фіксованих, але регульованих валютних курсах. Незважаючи на необхідність проведення періодичних коригувань валютних курсів (16 разів у 1979—1993 pp.) та значні валютні коливання в 1992—1993 pp., запровадження європейської валютної системи було вдалим кроком, який значною мірою стабілізував валютні відносини в Європі та створив передумови для майбутнього пе­реходу до Європейського валютного союзу.

Наступним важливим етапом розвитку європейської валютної інтеграції стало прийняття в 1987 р. Єдиного європейського акта. Він передбачав реформування Римського договору за двома головними напрямами: формування розгалуженої інституційно-організаційної структури і завершення лібералізації руху капіталів та створення спільного ринку.

З метою поглиблення європейської інтеграції в 1989 р. було прийнято рішення про здійснення "плану Делора" (Ж. Делор — тодішній президент Європейської комісії), який, на відміну від "плану Вернера", становив компроміс щодо поглядів "монетаристів" та "економістів". На основі "плану Делора" було розроблено засади договору про Європейський Союз. Цей договір, підписаний у нідерландському місті Маастрихт, набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою реалізації Маастрихтського договору стало створення 1 січня 1999 р. Європейського економічного та валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС).

Згідно з Маастрихтським договором, валютний союз мав бути реалізованим у три етапи.

Перший етап почався 1 липня 1990 р. і охоплював повну лібералізацію руху капіталів та більш вузьку кооперацію країн Європейського співтовариства у сферах економічної, фінансової та грошової політики.

Під час другого етапу, з 1 січня 1994 p., було створено Європейський валютний інститут — попередник Європейського центрального банку. На цьому етапі політична незалежність центральних банків країн ЄС була закріплена законодавчо. Відтоді центральним банкам заборонялося фінансувати дефіцит державного бюджету своїх урядів.

З початком третього етапу (1 січня 1999 р.) створюється ЄВС, валютні курси членів ЄВС фіксуються один до одного та встановлюються курси перерахунку національних валют у єдину європейську. Монетарна політика переходить до сфери компетенції Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка складається з Європейського центрального банку та національних банків країн ЄВС. У грудні 1995 р. у Мадриді на конференції Європейської Ради глав держав та урядів було остаточно затверджено назву нової європейської валюти — євро — та розроблено сценарій її введен­ня в обіг.

1 січня 1999 р. постав Європейський валютний союз, у безготівковий обіг запроваджено спільну європейську валюту євро для 11 країн ЄС (нині 12 країн — Греція набула членства з 1.01.2001). Із запровадженням готівкового євро з 1 лютого 2002 р. 12 суверенних держав ЄС остаточно відмовилися від своїх національних валют на користь єдиної європейської валюти, а також передали компетенцію з розробки і проведення єдиної монетарної політики наднаціональній Європейській системі центральних банків (ЄСЦБ). Данія, Швеція та Велика Британія утримуються від приєднання до ЄВС із політичних причин, але мають право в будь-який час вступити до валютного союзу

2. Структура Європейської системи центральних банків

До 1999 р. засади монетарної політики країн ЄС розробляли національні центральні банки. З початком третього етапу форму­вання ЄВС компетенція з розробки і контролю монетарної політики перейшла до Європейської системи центральних банків, а головні повноваження отримав Європейський центральний банк (ЄЦБ).

Відповідно до ст. 2 Протоколу "Про Статут ЄСЦБ та ЄЦБ" головна мета ЄЦБ полягає у підтриманні цінової стабільності в ЄВС. Маастрихтський договір закріплює незалежність ЄЦБ від європейських та національних політичних органів. Разом з цим ЄЦБ має забезпечувати спільну економічну політику в ЄС, якщо це не загрожує досягненню його першочергової мети — підтриманню цінової стабільності.

У ст. З Протоколу "Про Статут ЄСЦБ та ЄЦБ" визначаються такі основні завдання ЄСЦБ:

* розробка та реалізація грошової політики;

* проведення валютних операцій;

* зберігання та управління офіційними валютними резервами членів ЄВС;

* сприяння безперешкодному функціонуванню платіжної системи;

* підтримання дій компетентних органів банківського нагляду з розробки директив та здійснення наглядових функцій за діяльністю кредитних інституцій та із забезпечення цінової стабільності.

Відповідно до ст. 106 Маастрихтського договору керівними органами ЄЦБ є Рада управляючих (Governing Council) та Виконавча рада (Executive Board). Третім органом є Розширена рада (General Council), яку створено для регулювання відносин із членами ЄС, що з різних причин тимчасово не беруть участі у ЄВС. До Розширеної ради входять президент та віце-президент ЄЦБ, а також президенти всіх центральних банків країн ЄС.