Сторінка
1
Здійснювана в нашій країні перебудова суспільства націлює й на історичні зміни в системі народної освіти, зокрема в суспільному дошкільному вихованні. У реалізації сучасних навчально-виховних завдань дитячого садка визначну роль може і повинна відігравати народна педагогіка. Значення активного застосування її в дошкільних закладах набуло сьогодні особливої актуальності у зв’язку з гуманізацією та демократизацією нашого життя.
Духовне відтворення людського суспільства реалізується як на професійному рівні (здійснення на основі наукової педагогіки навчально-виховного процесу у системі народної освіти), так і на непрофесійному – у сфері стихійного регулювання життєдіяльності людини, як механізм соціалізації (масова, народна педагогіка).
Народна педагогіка, функціонуючи у суспільній психології, виконує певне соціальне замовлення: формує соціальний тип, необхідний даному племені, клану, класу, нації, суспільству для його успішної життєдіяльності, для закріплення досягнень культури. Звідси й її “механізми”: традиційність постулатів, жорстокість санкцій, чіткість меж у виборі індивідуальної поведінки.
У різних народів спостерігаємо різні форми соціалізації, проте в сутності своїй уся ця несхожість завжди підпорядковувалася єдиній виховній меті: швидше адаптуватися підростаючому поколінню до життя на його традиційному типовому рівні. Народна педагогіка демонтувалася соціальними реаліями. Її зміст, форми і методи визначалися доцільністю господарювання людей, їхнім побутом, спілкуванням. Вихід індивіда за межі свого мікросередовища сприймався упереджено, оскільки це загрожувало стабільності налагодженого укладу життя. Також розвиток культури творчими особистостями досить часто відбувався всупереч установленим приписам.
Зрослі вимого нинішнього часу, зумовлені особливостями нашої дійсності, спрямовують педагогів – і теоретиків, і практиків на пошуки нових шляхів удосконалення виховання підростаючого покоління. Зараз можна констатувати: склався певний прошарок дорослих, які виконуючи виховні функції суспільства, беруть участь у цьому процесі на громадянських засадах – це шефи, наставники, ветерани, активісти за місцем проживання та інші. У своїй роботі вони керуються професійно-педагогічними знаннями, але водночас спираються на здоровий глузд, на досвід попередніх поколінь і свій особистий.
Визначилися такі два головні напрями їхньої діяльності: участь у відтворенні кадрів й у вихованні юнихї громадян країни. Звідси безпосередній зв’язок з народною педагогікою, що немовби розлита в усьому способі життя людей. Об’єктами впливу учасників масового виховного процесу є діти в сім’ї (родинне виховання). Дедалі помітнішою стає роль засобів масової інформації – осмислення її становить актуальну соціально-педагогічну проблему.
Після тривалої перерви у науковій педагогіці знову розпочалося дослідження виховних впливів різних духовних рухів, у тому числі й народних традицій виховання. Свого часу сімейну педагогіку вивчали Д.І. Писарєв, Л.М. Толстой, М.Г. Чернишевський, Леся Українка та інші, однак найгрунтовніший аналіз народності у суспільному вихованні здійснив К.Д. Ушинський. Він дійшов головного висновку: не існує загальної системи виховання, прийнятої для всіх народів, пряме запозичення виховних принципів одним народом в іншого неможливе, суспільне виховання удосконалюється з розвитком усього життя країни й громадянської думки.
К.Д. Ушинський вбачав зміни народної педагогіки у засвоєнні молоддю різних видів культури та найперше – культури праці, яку вважав необхідною передумовою фізичного, морального та розумового розвитку людини, основою особистого щастя. Великої ваги надав видатний педагог рідній мові: рідне слово формує душу, виробляє характер, прилучає до своєї нації. До механізмів народної педагогіки він відносив також гру, суспільну думку, характер народу, його національні особливості, звичаї, традиції, фольклор.
Прогресивні діячі дореврлюційної Росії првертали увагу громадкості до педагогічної скарбниці поколінь й особливо гостро ставив це питання відомий історик та соціолог А.С. Пругавін. Висловлюючи думку про необхідність організації виховних впливів на селянських дітей, активний просвітянський діяч виступив за створеня товариства підвищення духовної культури народу, яке могло б видавати й поширювати книги, влаштовувати читальні, недільні школи, здійснювати соціологічні дослідження стану освіти трудового люду. Природно, в умовах спмодержавства й капіталізму, що розвивався, ці ідеї виглядали утопічними.
У перші пореволюційні роки проблеми народної педагогіки досліджувалися на високому науковому рівні, зокрема, подальшим розвитком її засад зацікавився С.Т. Шацький. Так, у своїй статі “До питання про педагогіку села” він зазначив, що для нової школи дуже важливо розібратися у виробленій століттями теорії виховання і підпорядкувати її справі дошкільного виховання.
Як суспільний прояв культури розглядали народну педагогіку Г.С. Виноградов зі своїми колегами по гелгоафічному товариству. Ученй-педагог, етнограф обгрунтував науковий підхід до аналізу її як прикланої філософії, що спирається на світогляд народу, всмоктала в себе і його стихійний матеріалізм і марновірство, показав зв’язок виховання з уявленнями людей про роль спадковості, середовища життя, дитячої психології у формуванні особистості. Цей зв’язок простежується ним у народних прислів’ях і приказках, казках і легендах, іграх та звичаях.
Значна увага приділена виховним можливостям дитячого середовища і дитячих угрупувань, забавам і стилю спілкування з дітьми і самих дітей. Такий підхід, можна вважати, передував соціально-психологічним дослідженням, здійснюваним у сучасній науці і його прогностична функція ще не вичерпана цілком. Скажімо дитячий жаргон, “таємна мова”, сатиричний фольклор (дражнилки, прізвиська, тощо) і сьогодні багато в чому визначають станговище дитини в гурті однолітків.
Сучасний дослідник Г.М. Волков, проаналізувавши національні елементи у практичній педагогічній діяльності А.С. Макаренка, показав, як характерні особливості українського народу органічно входили в систему його роботи.
Найкращі виховні традиції трудящих мас живили творчу діяльність видатного радянського педагога В.О. Сухомлинського. Народ, зазначив Василь Олександрович, - життєдатне, вічне джерело педагогічної мудрості, і якби в нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми б не могли б успішно навчати йвиховувати молоде покоління.
Прогресивні педагогічні погляди українського та російського народів надихали його думку і працю, орієнтували на пропаганду ідей виховання у дітей і молоді безмежної відданості Вітчизні, глибокої любові до матері, батька, рідних, поваги до старших, чуйності до людей праці, готовності допомогти їм, старанності в роботі, дбайливого ставлення до природи і її багатств.
Дуже високо цінував В.О. Сухомлинський традиції мудрої любові батьків до дітей, гуманного і водночас розумного вимогливого підходу до них, використання у навчанні і вихованні скарбів рідної мови, підпорядкування знань, набутих з книжок реальним потребам трудового життя, додержання природних способів фізичного виховання, загартуваня дитячого організму. У своїх педагогічних творах, у практичній роботі педагог часто використовував такі народні перлини, як прислів’я, приказки, афоризми, етичні навчання, завдання на кмітливість, вдало, яскраво переказував притчі, легенди.