Сторінка
7

Використання засобів народної педагогіки у всесторонньому вихованні дошкільнят

Візьму для прикладу усім відому народну забаву “Гуси-гуси, гуси-додому! ”. Мета: розвити швидкість, спритність, виховувати вміння швидко діяти за сигналом. Якщо в середній групі діти грали за спрощеним варіантом: тікали від вовка, простягнувши руки-крила, то в старшій групі сюжет я дещо розширила: вводила роль гусака, якого вовкові не сила піймати; акцентувала увагу на позитивних взаєминах в ході гри.

Помітила, що старшим дошкільникам цілком доступні під час прогулянок і занять з фізкультури такі народні ігри, як “Стрибки по дорожці”, “Змійка”, “Хованка”, “Море хвилюється”, “М’яч у спритність”, “Холодно і жарко”, “Перстень”, “Панас”, “Варена рибка” та багато інших.

Ніяка ігрова діяльність не була б повноцінною без іграшки, зокрема народної української іграшки. Вона стала цінним надбанням не тільки національної, а й світової педагогічної культури. Дзвінкоголосі свищики, веселі ляльки, фігурки людей, тварин, птахів, музичні інструменти, музичні прилвддя праці, гойдалки та чимало інщих предметів, виготовлених з найрізноманітніших матеріалів, оздоблених розписом, декором або ж покритих кольоровою глазуррю, приваблювали дітей, органічно впліталися в дитячі ігри, фантазії, ігри-мрії, посилювали враження казковості, створювали радісний святковий настрій, формували чуття краси, спонукали до активної діяльності.

Продовженням прилучення до української культури стали вечорниці “О мово рідна українська”, де головними дійовими особами були діти. Дошкільники разом з дорослими імпровізували пісні, які прославляли дівочу красу, красу рідної приролди, грали на дитячих музичних інструментах, виконували пісні-ігри “Ой у лузі калина стояла”, “Вийшли в поле косарі”, “Несе Галя воду”.

Дорослі особистим прикладом задушевним співом вчили своїх підопічних доброти, людяності, любові. Адже пісня, та ще й у талановитому виконані, справляй особливий вплив на датину. Тож і слухали діти затамувавши подих ліричну “Летіла зозуля через мою хату”, жартівливу “А мій милий вареничків хоче”. Опісля відбулося справжн. Частування варениками з сиром, маком, капустою.

Отже, у ході занять і бесід, підготовки та проведення різних заходів була зроблена визначна робота, а в кінці будь-якої праці треба “збирати” результати.

Тому, враховуючи дану закономірність, я провеле узагальнюючу заключну бесіду “Що ми знаємо про Україну? ”. Основними запитаннями цієї бесіди були:

1. Як називається наша держава?

2. Як звуться люди, що живуть на Україні?

3. Опишіть національний прапор України. Що означпають жовтий та блакитний кольори?

4. Назвіть національні символи української землі.

Далі я пропонувала окремим дітям розповісти про певні регіони України: Закарпаття, Полісся, Волинь, Поділля, Крим, Київщину. А саме, використовуючи фотоальбом показати і розказати про природу краю, ремесло його народу, елементарні історичні довідки

Результати бесіди були такими: 60% дітей правильно відповідали на запитання, 25% - дали відповідь на значну частину запитань, 15% дітей знали відповідь на елементарні питання. Вважаю результати позитивними, враховуючи, що бесіда була важкою за змістом.

Отже, можна зробити висновок, що більшість дошкільників засвоїли подані знання. Результати заключної бесіди показали:

1. Старші дошкільники знають атрибути державності.

2. Орієнтуються в елементарній історії України.

3. Уміють назвати і пояснити народні й національні символи рідної землі.

4. Активніше сприймають навколишню дійсність, пізнають минуле й сучасне українського народу, його правічну мудрість.

Досягти даних результатів було б нелегко, це коштувало кропіткої праці, систематичної навчальної роботи.

Впроваджувати народну педагогіку в навчально-виховний процес дитячого садка і легко, і важко. Легко, що вона надзвичайно багата щодо змісту, форм і ідеалів, принципів та засобів. Народ, що має такі педагогічні здобутки – непереможний! Разом з тим висвітлювати матеріал дуже важко, адже він фіксується не в книгах і трактатах, а в пам’яті поколінь і в народній практиці виховання дітей. Дотого ж чимало цінних педагогічних знахідок губиться у вирах суспільних подій та лихоліть. І треба докласти зусиль, аби їх розшукати у пластах століть та науково обгругнтувати їх вартісну ціну.

Батько і мати – вихователі дітей

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць займає сім’я, родина. Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом. Що якнайтісніше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних та кровних взаємозв’язків. Сім’я – то святий вузол, яким сполучаються люди в суспільстві.

Сім’я – то життєдатний осередок, що приводить на світ божий, плекає найвищу цінність людства – дітей, найкращий цвіт нації, майбутнє народу, завдяки яким кожен батько й мати мають реальну можливість повторити і продовжити себе в своїх потомках. Кожна людина є смертною. Але сім’ї, родина, народ – безсмертні!

Сім’я – найбільша вихователька підростаючих поколінь за всх часів у всіх народів, невтомна плекальниця високої духовності й гуманізму, національного духу, характеру, свідомості, психології, патріотизму. Справжня сім’я є совістю, честю і доблестю, національною гордістю кожного народу, нації, надбанням педагогічної культури.

Родовід вихователів іде від матері, від батька, від сім’ї. Завдяки їм постала й розвинулась народна педагогіка – прародителька педагогічної науки, теорії і практики родинного виховання. Колективними зусиллями кожного народу протягом своєї багатовікової історії створенва власна система, наділена як загальнолюдськими здобутками, так і самобутніми творчими знахідками.

У педагогічній науці репрезентовано чимало книг і статей про сімейне сиховання, наприклад, японська, англійська, французська, німецька. І, на превеликий жаль, досі не створено жодної наукової праці про характерні риси української національної системи родинного виховання.

Що ж реба зробити матерям і батькам, аби створити справжню свм’ю, як подбати, аби діти виросли свідомими українцями, здоровими, розумними, духовно багатими, працьовитими, добрими, чесними, ініціативними, поважали батьків і шанували старших, добре вчилися, були патріотами рідної землі й з повагою ставилися до інших народів, свято берегли й примножували культурну спадщину своїх предків і пам’ять історії родоводу – це вічні проблеми, які лягли в основу змісту досліджень багатьох науковців.

Вважаю, що коли буде діяти в повному розмасі українська родинна педагогіка на Україіні, то й відродиться, виросте й зміцніє своя національна система освіти, що забезпечуватиме етнізацію підростаючих поколінь та вормуваня національної гадності, сприятиме прилученню дітей і молоді до світової загальнолюдської культури, поставить надійний заслін духовності.

Безсумнівно, майбутнє – за традиційною, трудовою, міцною, здоровою сім’єю, побудованою на принципах народної моралі, на духовності, на засадах національних традицій, пізнання народної фамілології. Друга половина ХХ-го століття повністю це підтвердила. Такий суспільний феномен, як родина, незмінний.