Сторінка
3

Використання засобів народної педагогіки у всесторонньому вихованні дошкільнят

У лютому 1984 року республіканська газета “Молодь України” започаткувала нову цікаву рубрику “Роду нема переводу”, присвятивши її одвічній, як світ, темі батьків і дітей, народним виховним традиціям, та закликає, щоб у цій розмові взяли участь батьки і представники молодшого покоління, котрим також належить залишити у спадок свій духовний потенціал.

Під цією рубрикою В. Скуратівський опублікував цілу низку барвистих і змістовних нарисів, де коротко зупинився на окремих виховних формах, які свого часу були визначальними в людському повсякденні, мірилом життя, духовною потребою, не втратили своєї актуальності та значення і в наші дні. Це мамина пісня, батьківська мужність, доброта, мудра дідусева бувальщина і чарівна бабусина казка, родовідна традиція взаємини між сусідами, колективна взаємодопомога. Розповіді свої автор побудував здебільшого на яскравих прикладах і спостереженнях з нашого сучасного життя, які викликають роздуми, спонукають подбати про творче засвоєння і збереження традиційних педагогічних цінностей народу, на основі яких мають використати нові, співзвучні нашому часу, форми.

Засоби народної педагогіки в роботі дошкільних закладів

Досвід показує, що вміле звертання до етнопедагогіки у виховній роботі дає змогу забезпечити тісний контакт дошкільного закладу з сім’єю. Завдяки цьому життя в дитячому садку набирає звичного для дитини домашнього характеру, що допомагає реалізувати наступність і взаємозв’язок у вихованні дошкільніт батьками та педагогами.

На мою думку, тут варто врахувати ряд важливих обставин. Перші роки життя дитини закладають основи таких відчуттів і якостей характеру, які невидимо, але глибоко і міцно зв’язують її зі своїм корнем, національним іменем та походженням і вирішальною мірою впливають на формування пам’яті родоводу, любові до своїх батьків, оточуючого дому, народу, на зародження національної самосвідомості, священного почуття відданості Батьківщині.

Ані на мить не слід забувати, становлення духовності іде через етнопедагогіку. Той, хто її обминає, зазнає невдач, скочуючись до схоластичних сентенцій, безконечних повторень гучномовних фраз, малозрозумілих дітям, що аж ніяк не сприяє вихованню їх патріотами своєї землі.

Немає сумніву, що зміцнення педагогічних позицій родинно-суспільного виховання і формування підростаючої особистості оптимально реалізується тоді, коли дошкільнята зростають і розвиваються, засвоюючи духовні надбання народу. Коли у виховному процесі широко застосовуються споконвічні засоби впливу, завдяки яким кожне наступне покоління практично продовжує національні традиції та звичаї, сімейно-побутову та суспільну культуру.

Ось такий підхід спрямовує дошкільну науку і практику на відновлення незаслужено забутих принципів гуманізму, народності, природовідповідності. За цих умов процес виховання набуде природного стану, бо грунтуватиметься на кон’юктурних проектах, штучно нав’язаних зверху, а на міцній основі загальнолюдських приписів наполярності установлених понять добра і зла, правди і кривди, красивого і потворного.

Народні педагогічні засоби, спрямовані на дошкільнят, звичайно багатофункціональні й високоемоційні, оскільки і розважають малюків і задовольняють їхню допитливість, естетичні потреби, невтомне прагнення до руху, творчого мислення, спонукають до товаристського співробітництва. А вихователеві допомагають знаходити вихід з будь-яких ситуацій, уникати голих питань. Те, чому дитина опирається і що не хоче виконувати за сухим наказом, вона легко й охоче зробить спонукувана, наприклад, пісенькою “водичко, водичко, умий мені личко” або ж “хлюп, хлюп, хлюп, водиченько”, яку лагідно наспівує дорослий, умиваючи її.

Однак, дійовий результат у роботі з дітьми забезпечується тоді, коли з народного джерела черпають систематично, а сама система виховних впливів охоплює використання всіх педагогічно доцільних засобів і на заняттях, і в позанавчальний час. За однієї, звичайно, умови: введення дітей у світ народної творчості має здійснюватися природно і просто, у міру потреби, тобто так, як воно і відбувається в повсякденному житті, без штучної награності і бутафорії. Також зовсім не обов’язково, вважаю, зодягати оповідача українських народних казок у старовинне вбрання дідуся чи бабусі.

Етнопедагогіка у дитячому садку – це, насамперед, подвір’я і сам будинок, споруджений у національному стилі, з використанням кращих його ознак. В оформленні інтер’єрів загальних приміщень і групових кімнат мають бути широко використані вироби місцевих умільців, у книжкових куточках зібрані народні казки, пісеньки, приповідки, в ігротеках – народних дитячих іграшок набори, а на майданчику та в літньому павільйоні – споруди та матеріали для проведення народних, рухливих та інших ігор.

Нехай у садку малат частіше частують національними стравами, які вони їдять вдома, і нехай дорослі пояснюють, як їх готують, коли і як вживають, чим вони корисні організму і здоров’ю людини.

Окрасою приміщень дитячого садка можуть слугувати вишиті рушники, писанки, килими, серветки, накидки, завіски, тощо. Добре, коли садиба огороджена, як це тардиційно прийнято в Україні, живоплотом, а на ділянці ростуть, характерні для даної місцевості, дерева, кущі, квіти, сільськогосподарські культури. Оскільки дошкільнята, починаючи з 2-гої молодшої групи. Прилучаються до роботи в куточку живої природи, постійні мешканці якого – кімнатні рослини, бажано якнайширше представити в ньому ті, які вирощуються вдома (зрозуміло з урахуванням безпеки їхнього сусідства з дітьми), подавати короткі відомості про їхній розвиток, використання. У вихованні важить кожна деталь, тому й назва дитячого садка справлятиме свій вплив “Сонечко”, “Колобок”, ”Сопілка”, ”Барвінок”, ”Веснянка”, ”Лісова казка”, тощо – подібні власні імена дошкільного закладу також створюють відповідний комфорт, колорит.

Могутніми засобами народної педагогіки є рідна мова, народні ігри, іграшки, дитячий фольклор, музична, пісенна, хореографічна, художня народна творчість, дотримання національних традицій, звичаїв, свят та обрядів. Без перебільшення можна сказати, що без рідної мови дитина жити не може. Загальновизнана істина: запорукою успішного формування особистості виступає вільне володіння рідним словом, яке породжує схильність та інтерес до вивчення інших мов.

Важливу роль у вихованні в дітей любові до материнської мови і прагнення засвоїти її поруч із начальними заняттями, відіграє організація життя дитячого колективу зокрема мовного спілкування, дотримання режиму культури мови й особистий приклад педагогів. Нажаль, значна частина вихователів не виявляє шановливого ставлення до рідно дітям української мови, не володіє нею належним чином, постійно порушує мовний режим.

Генератором поступальних перетворень у формуванні особистості виступають ігри й іграшки. Навіть досить літні люди тримають у пам’яті улюблені забавки дитинства: “Жмурки, “Третій – зайвий”, “Кіт і миші”, “Гуси, гуси, додому”, “Ястреб та курчата” та інші, перейняті колись від ровесників чи старших товаришів. Народ створив ці ігри, він же й визначив порядок їх використання з малечого віку до зрілості. Причому, настільки точно й глибоко, що за ходом просування у них можна визначити рівень розвитку дитини.