Сторінка
2

Використання засобів народної педагогіки у всесторонньому вихованні дошкільнят

Отже, вчені підійшли до вивчення народної педагогіки, як до явища суспільного життя, суспільної свідомості і психології. Але всі катаклізми соціалізму мали й негативні сторону, яка відбилася на ідеях народної педагогіки, а саме: було втрачене те глибинне й невичерпне джерело, яке постійно живило педагогіку наукову. Замість того щоб почерпнути той неоціненний, воістину золотий фонд, який чклав народ, передаючи покоління за поколінням, педагогіка озброїлася науковими гучномовними фразами марксизму-ленінізму.

І тільки зараз, в роки гуманізації, демократизації суспільства ми звернулися до тих духовних цінностей, які завжди несли в собі реальний зміст: мова, традиції, звичаї культура. Народна педагогіка дістає новий могутній імпульс для свого подальшого творчого розвитку. Це свідчить про те, що справжні можливості дл яздійснення своїх виховних ідеалів народна педагогіка має в умовах духовного відродженя суспільства.

Мудрість народних навчителів полягала і полягає в тому, що вони якимось чуттям знали і знають головний закон виховання, його основу: тільки духовна взаємодія вихователя і вихованця забезпечує досягнення педагогічної мети. Є мистецтво виховувати, але є і мистецтво виховуватися – мати бажання прилучитися до культури людства, прагнення стати гідним громадянином своєї Батьківщини.

Отже, головні педагогічні ідеї багатовікового досвіду виховання дітей актуальні й досі. До них ми відносимо: співробітництво дорослих і малих у розв’язанні завдань, які забезпечують життєдіяльність і тих і тих (для дітей за Макаренком, важлива не “праця” – робота, а праця “турбота”), виховання відповідальності як істотної якості особистості у ході встановлення взаємозалежності (турботи) у спільній для дорослих і дітей справі, організація духовної самовіддачі дитини на благо людей, далеких і близьких.

Нині ці й інші закономірності виховання людини можна успішно реалізувати на основі інтеграції педагогічних сил у епвному регіоні. Організація виховного впливу має пов’язуватися з усіма сторонами суспільного життя, і кожний із цих зв’язків має спрямовуватися на створення умов, що пробуджують самосвідомість людини.

Виховні можливості народної педагогіки оптимізуються в тому разі, якщо духовне пробудження дітей і їхніх батьків здійснюється за методикою виховної роботи у мікросередовищі, яка вже склалася. На території мікрорайону створюється педагогічний центр: це може бути школа, дитячий клуб, кінотеатр.

Таким чином, народна педагогіка як вид духовної культури суспільства виконує істотні функції суспільного життя: гуманізацію, соціалізацію, індивідуалізацію підростаючого покоління. Вони здійснюються конкретно – історично, їхнє спрямуваня зумовлене класовою природою суспільства; залежать вони і від національних умов життя (етнопедагогіка). Та попри розмаїття форм завжди виступало наперед загальнолюдське завдання – виховання юного покоління. Протягом останніх років відбувається інтенсивне взаємозбагачення масової і наукової педагогіки.

У своєму чистому вигляді народна педагогіка уже, напевне, не відродиться – це буде сплав професійних знань і досвіду старших поколінь. Педагогіка мільйонів – не вічно живе джерело ідей і мудрості, а тому тільки не відриваючись від живої справи і практики, може розвиватися сучасна теорія виховання.

Висвітлення досвіду виховання дітей в педагогічній літературі

Виховний і навчальний досвід народу став золотим фондом наукової педагогіки, предметом наукового аналізу й наукового обгрунтування. Думки й висловлення видатних педагогів про народну педагогічну творчість стали основоположними для дослідницької роботи в цій галузі.

Вчені, особливо останнє десятиріччя, досить активно працюють над вивченням виховного досвіду народу. Вони опублікували ряд наукових праць з етнопедагогіки різних народів.

Першою серед них стала публікація Г. Виноградова “Народна педагогіка”. Це невеличка праця, написана у вигляді начерків. Автор її поставив перед собою завдвння привернути увагу дослідників до вивчення народної педагогіки, визначив програму збирання матеріалу, з надією на те, що поставлені тут проблеми спонукатимуть інших до розробки. “Важко сказати – зауважив Виноградов – чому у народознавстві не вистачило уваги до питань, які ставляться до народних ідеалів, поглядів, шляхів і засобів виховання і навчання. В цій галузі у нас зроблено дуже мало”. Він наголошував на необхідності науковців вивчати народну педагогіку як суму знань і умінь, сукупність навичок та прийомів, застосованих для формування собистості.

У поле зору дослідників згодом потрапляє українська етнопедагогіка. Зокрема в монографії Н. Заглади.

“Побут селянського дитинства” розповідає про життя дітей села Старосілля Остерського району Чернігівської області, авторка виявила широке коло різноманітних явищ з дитячого життя з 20-30-х років ХХ століття на Україні, показала роль і місце дитини в родині, у громадському й господарському житті. У монографії багато оригінального матеріалу, документальних фотоіллюстрацій, використано різноманітні наукові джерела.

У монографії Е.І. Сявавко “Українська етнопедагогіка в історичному розвитку” на основі фольклорних, етнографічних, архівнолітературних матеріалів, досліджень народного виховання на Україні в різні історичні епохи. Етнопедагогіка висвітлює в тісному зв’язку з життям українського народу, його боротьбою за соціальне визволення, у взаємозв’язаних з братніми етнопедагогіками.

Монографія Т.В. Довженюк “Український дитячий фольклор” присвячена дитячому фольклору як одному з дійових, виховних засобів народної педагогіки.

“Мудрі заповіді народної педагогіки” – так назвала свою книжку З.П. Васильцова, в якій розповідала про кращі виховні традиції різних народів.

Інтерес до народної педагогіки в наш час зростає. Одним з яскравих свідчень цього є помітна активізація за останні роки публікацій про народну педагогіку на сторіках періодичної преси. Однією з них є стаття в журналі “Дніпро” “Щоб роду не було переводу”, де йдеться про рибалку із села Покрова Очаківського району Миколаївської області Луку Івановича Книгу, який напам’ять знає весь свій родовід. Автор наголошує на необхідності збереження цієї та інших традицій народної педагогіки. “Звичайно – зазначається в статті – не всі засоби народної педагогіки рівноцінні і мають сліпо копіюватися, але найдоцільніші з них варто було б використати, оскільки людський досвід базувався переважно на знанні дитячої психології. Писані, що не рідко одірвані від життя, не завжди дають на практиці бажані наслідки”. Один з найістотніших продуктів сучасної родинної педагогіки, на думку автора статті, полягає саме в тому, що “ми свідомо чи несвідомо відмовлялися од віками установленого і випробуваного досвіду і за це маємо розплачуватися вульгарними автографами, вишкрябаних на стінах історичних пам’яток, зневажливим становленням до найсвятішого – до хліба, коли дітлахи спокійно футболять буханець, напівбратськи “ти” зі старшими й батьками (цей перелік можна нести до бескінечності) ”. Далі Скуратівський пише: “Здається, дурничка – чи в багатьох родинах знайдеш на стіні батьківські фотокартки. Зате скільки дешевеньких співаків, футболістів, колекцій етикеток з-під винних пляшок і цигаркових коробок! Старі фотокартки близьких людей припадають – це у кращому випадку – пилюкою у безладно напханих альбомах. Гірше того: стало поганою звичкою вважати прибраний домотканим рушником портрет батька або мами, ознакою старомодності, несмаку. Еталоном комфортності, обличчям сучасної оселі стало натомість масове колекціювання кришталю, неужиткового посуду, дорогоцінних меблів та інших коштовностей. Що запам’ятає та якого смаку набуде виховання в такому мікросередовищі дитина – зорзуміти ввжко”. А звідси й цілком логічно випливає таке резюме: “Любов до хліба, як і до пісні, своєї історії, до батьків сама по собі не прийде, її потрібно виховувати з дитинства. Це прямий обов’язок батьків”.