Сторінка
3

Інституційні аспекти державної та фінансової політики держави у контексті стратегії економічного зростання

Державна фінансова політика здійснюється в двох напрямах: шляхом перерозподілу доходів і витрат, тобто податкової політики; за допомогою управління бюджетними процесами. Державні фінанси виступають невід’ємною частиною інституційної структури суспільства, тому проблеми формування та реалізації фінансової політики доцільно розглядати в інституційному контексті, адже заходи державної фінансової політики (податки, квоти, цінові обмеження тощо) опосередковано впливають на права власності і відповідно на цінність виробленої продукції. Якщо можливість отримання доходу є невід’ємною складовою прав власності, то цінність цієї власності може зменшуватись в умовах обмеження права на дохід за рахунок податків. Ще А. Сміт прирівнював за своїми наслідками для господарюючих суб’єктів високі податки із природними катаклізмами [12].

Фінанси – одна із складних і багатогранних категорій економічної науки. У фінансовій теорії немає єдиної думки щодо визначення меж фінансів у економічній системі держави. Як правило, під фінансами розуміють сукупність вартісних потоків, пов’язаних із створенням, розподілом і використанням грошових ресурсів для задоволення потреб господарської діяльності, надання різноманітних послуг населенню з боку держави, забезпечення виконання державою її функцій [13]. Грошові потоки поєднують ряд суб’єктів економічної діяльності: державу, підприємства і населення. У цілому роль фінансових потоків зводиться до обслуговування тих економічних зв’язків, які постійно виникають між цими суб’єктами.

Фінансовий механізм – це система відповідних організаційних методів і форм, а також закладів, які їх реалізують. Оскільки фінанси та фінансові відносини належать до категорій, які постійно змінюються під впливом еволюції економічної системи в цілому, то і фінансова політика та фінансовий механізм постійно оновлюються, наслідуючи загальні тенденції економічного розвитку суспільства.

Технічний прогрес і пов’язане з ним ускладнення технологій в довгостроковій перспективі спричиняє посилення ролі держави як ”арбітра” та гаранта інноваційного економічного зростання. У сфері фінансів зазначена закономірність проявляється в законі „розширення державної діяльності” або „зростанні державних потреб”, авторство якого належить німецькому економісту А. Вагнеру. Адже оскільки завдання держави в економічній сфері ускладнюються, то це аналогічно впливає і на державні витрати. Як вважає багато дослідників, така закономірність є однією з основних у розвитку державних фінансів. Збільшення державних витрат і пов’язана з цим зміна моделей управління та координації економічних процесів істотною мірою визначили траєкторію розвитку західної економіки.

Становлення в Україні економіки ринкового типу потребує активної державної політики в сфері прав власності. При цьому дії держави не можуть обмежуватися скасуванням формальних обмежень на розвиток підприємницьких ініціатив. Якщо через будь-які причини (формальні чи неформальні) послаблюються права власника, інвестиції виявляються ризикованими, а найбільш вірогідною стратегією номінального власника може виявитися марнотратність. Відповідно, критично важливою в контексті забезпечення економічного зростання є спроможність держави надавати ті колективні блага, які забезпечують розвиток відносин власності та пожвавлення ділової активності в суспільстві.

Моделювання взаємозв’язку транзакційних державних витрат та економічної динаміки в країні. Одна з причин, що заважає урядовому фінансуванню вищеназваних заходів щодо забезпечення та специфікації прав власності, – це дефіцит державного бюджету. Для встановлення і підтримки певних „правил гри” необхідно нести певні державні витрати: разові, пов’язані з початковим проголошенням норм серед економічних суб’єктів, та регулярні, пов’язані з підтримкою раніше створених прав власності. Це ще один аргумент на користь важливості фінансової системи в справі забезпечення економічного зростання в суспільстві і необхідності її прогресивного реформування: зібрати податки за умови відсутності широкого прошарку власників, які володіють прозорими правами, настільки ж складно, наскільки й забезпечити названі права, не акумулюючи достатніх коштів.

У теорії фінансів державні витрати класифікуються за різними критеріями. Англійський економіст А. Пігу запропонував виділяти трансформаційні та трансфертні витрати. До перших відносяться потоки державних коштів, яким протистоять послуги, виражені в товарах чи праці, тобто відбувається „трансформація” фінансових коштів держави у форму інших благ. До таких витрат відносяться державне споживання, інвестиції та виплати працівникам бюджетної сфери. До другого варіанта належать витрати, які не передбачають зустрічну послугу, і є прямою передачею коштів, тобто трансфертом. До трансфертних витрат відносяться субсидії, соціальне забезпечення тощо [14].

Очевидно, було б доцільно виділити серед державних витрат групу так званих „транзакційних”, пов’язаних з державним управлінням, підтримкою правопорядку (включаючи суди, арбітраж і права власності) і внутрішньою безпекою. Поступово збільшуючи асигнування на ці витрати, держава сприятиме підвищенню ділової активності і економічному зростанню. У формалізованому вигляді це можна представити, використовуючи математичний апарат, запропонований Р. Файндлеєм та Дж. Уілсоном [15]. Передбачається, що економіка зусиллями приватних підприємців виробляє одне складне суспільне благо Y. При цьому використовується два фактори виробництва – праця (L) і капітал (K). Залежність між витратами факторів і випуском описується виробничою функцією (L, K). Потім до моделі включається додатковий параметр – рівень правопорядку в державі. Він визначається як сукупність державних послуг щодо забезпечення дотримання прав власності. Але правопорядок спроможна забезпечити тільки держава, яка несе транзакційні витрати на оплату єдиного ресурсу – оплати праці державних службовців (G). Відповідна виробнича функція має наступний вигляд: r (G). Таким чином, одержуємо сукупну виробничу функцію: