Сторінка
2

Інституційні аспекти державної та фінансової політики держави у контексті стратегії економічного зростання

Ключову роль в інституційній структурі суспільства відіграють форми організації відносин власності, які, в свою чергу, залежать від політичного устрою держави. Власність впливає на економічну результативність через механізм формування попиту та пропозиції. У першу чергу вплив власності відчуває сукупний попит: типи організацій і форми власності, які можуть бути створені в країні, визначають міру мотивації до покращання економічних результатів, тобто впровадження інновацій, підвищення продуктивності і зниження витрат. Ця мотивація діє, якщо суб’єкти, які приймають рішення, володіють достатньою мірою автономії. Проблема прав власності проявляється також і у сфері попиту в економіці, а саме – у мірі „приватності” купівельної спроможності економіки, адже державна бюрократія може демонструвати певні специфічні тенденції у витратах (наприклад, використання виділених коштів до кінця кожного бюджетного року для того, щоб уникнути скорочення фондів на наступний рік). Тому, на думку багатьох дослідників, навіть незначні зрушення в сфері прав власності спроможні спричинити серйозні зміни темпів економічного зростання і зумовити перехід національного господарства до стадії підйому чи, навпаки, спаду.

Ринкова економіка – це система взаємодії і розподілу праці в суспільстві, яка грунтується на приватній власності на засоби виробництва. Наведене визначення належить прибічнику неоліберального напряму економічної думки, австрійському економісту Л. Мізесу [6]. Поряд з іншими дослідниками він розглядає приватну власність як фундамент, на якому ґрунтуються всі соціально-економічні відносини ринкової системи. Потрібно визнати, що господарський прогрес останнього століття був досягнутий в умовах використання переваг системи, заснованої на приватній власності, і навпаки крах експерименту, здійсненого в країнах колишнього соціалістичного табору, в першу чергу пов’язаний з волюнтаристською спробою створення системи, яка грунтувалася на суспільній власності на засоби виробництва [7].

Категорія приватної власності складається з двох елементів: терміна „власність”, тобто суспільного інституту, що визначає обмеження прав суб’єктів щодо різноманітних благ, і „приватність”, що безвідносно до власності означає непричетність особи до елементів владних або державних структур [8]. Поняття приватної власності передбачає передачу конкретним суб’єктам владних повноважень на вибір серед дозволених методів використання певних благ. При цьому розрізняються права на використання активів, отримання доходу від них і передачі активів третім особам. В інституційному підході до економічних досліджень обмін або передача прав власності не просто опосередковує рух товарно-матеріальних цінностей, а відіграє самостійну роль і називається „транзакція”. Також транзакційні витрати протиставляються трансформаційним, які напряму пов’язані з виготовленням продукції. Саме тут у сучасних умовах, на думку прибічників інституційної теорії, витрачається близько половини ресурсів національного господарства і значною мірою визначаються майбутні напрями і перспективи економічного розвитку. Таким чином, теоретична інституційна концепція прав власності грунтується на переосмисленні сутності обміну. Об’єктом уваги є не передача благ, а передача пов’язаних з цим прав.

З метою наближення інституційної межі економічного зростання із технологічною часто необхідними є політичні зміни в країні (підтвердженням, чому є недавні події в Україні). Для забезпечення ефективності проведення реформ важливе значення має попередній аналіз співвідношення вигід і витрат, який би врахував витрати на інституційні перетворення і наступну стабілізацію політичної системи. Дане положення має важливе значення для сучасної України в умовах інтенсивного пошуку оптимальних методів і обмежень для державного втручання в економіку. Досвід перших місяців роботи нової владної команди показав, що погляди на роль держави в економіці Президента і Прем’єра дещо не співпадають: якщо перший є прибічником ліберального ринку, то другий – адміністративних методів управління [9]. У цьому контексті доцільно зазначити, що прибічники інституційної теорії на історичних прикладах доводять, що потенційні вигоди від розширення ринків і ускладнення форм кооперації в усьому світі були реалізовані тільки при одночасному посиленні регулюючої функції держави [10]. Державне регулювання економіки проявляється у формі економічної політики. Послідовна економічна політика держави в потенціалі можливостей спроможна створити необхідні умови для розвитку складних видів контрактних відносин, які є необхідними в сучасних умовах для забезпечення економічного зростання. У науковій літературі під економічною політикою розуміють сукупність заходів, спрямованих на впорядкування руху економічних процесів, здійснення на них впливу або безпосереднє визначення їх перебігу. Головним суб’єктом економічної політики є держава, яка наділена владними повноваженнями для того, щоб об’єднати інтереси різних груп і спонукати їх проявляти активність в напрямі певних єдиних цілей. У цілому економічна політика – це процес реалізації певних цілей. У процесі розвитку суспільства держава має одночасно працювати над розв’язанням декількох цільових напрямів. В економічній літературі найчастіше виділяють чотири головні: економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін і національної валюти та зовнішньоекономічна рівновага. Досягнення сформульованих загальних цілей може бути забезпечене лише за умови логічної узгодженості всіх напрямів економічної політики та здійснення їх у чітко окреслені строки.

Інституційні аспекти фінансової політики держави. Найбільш важливим напрямом і методом, за допомогою якого здійснюється державне регулювання в ринковій економіці, є фінансова політика. Фінансова політика – це управління фінансами або процес функціонування фінансової системи в межах розроблених на урядовому рівні заходів. Фінансова система, в свою чергу, – це сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, нефінансового сектора економіки (господарських суб’єктів), окремих фінансових інститутів і населення [11].