Сторінка
1

Інституційні аспекти державної та фінансової політики держави у контексті стратегії економічного зростання

Пошук новою владою шляхів формування і проведення раціональної фінансової політики передбачає приділення особливої уваги осягненню світового досвіду, нагромадженого як в економічній теорії, так і в конкретних заходах державної економічної політики в розвинених країнах. У централізованій економічній системі фінансова політика являла собою в основному сукупність розпоряджень і настанов, характерною особливістю яких, як правило, було недостатнє врахування макроекономічних закономірностей. Натомість, у ринковій економіці стійкі взаємозв’язки компонентів економічної системи зумовлені, зазвичай, самостійною, безпосередньою взаємодією господарських одиниць. Відповідно, формуючи державну політику в умовах ринку, необхідно спиратися на теоретичні знання, які існують в сучасній економічній думці розвинених країн. З іншого боку, потрібно враховувати, що методи економічного аналізу і державного регулювання, напрацьовані західною школою, в Україні доцільно застосовувати тільки враховуючи реалії стану інституційного середовища в нашій країні.

Необхідно зазначити, що, на думку багатьох авторитетних економістів, проблема формування останнього – це складний, тривалий і витратний процес, який не зводиться лише до ліквідації обмежень на вільну підприємницьку діяльність. Відсутність необхідних інституційних меж стримує економічне зростання. Саме тому в історії людства прослідковується здебільшого або відсутність економічного зростання, або його нестабільність. Останні приблизно сто п’ятдесят–двісті років бурхливої підприємницької активності на Заході визнаються науковцями як унікальний етап [1]. Його початок багато в чому пов’язується з інституційними змінами, які відбулися в західному суспільстві. Адже країни Заходу пройшли тривалий і складний шлях становлення приватої власності, складних форм обміну і початкового нагромадження капіталу, що створювало умови для поступового збільшення сукупної пропозиції продукції на ринку. Історично це відбувалося за рахунок залучення до ринкового обігу особистої власності представників домінуючого класу і окремих незалежних виробників [2]. Досвід розвитку як розвинених країн, так і економік колишніх соціалістичних країн, і зокрема України, свідчить, що даний процес не починається автоматично із започаткуванням процесів лібералізації економіки. Вирішальним фактором є встановлення державою „правил гри”, які можуть як заохочувати ділову активність, так і гальмувати її, спрямовуючи суспільство до стагнації. Тобто необхідною умовою забезпечення високих темпів економічного зростання є наявність сильних інститутів державної влади, які спроможні твердо гарантувати права власності та неупереджене посередництво в справі розв’язання господарських суперечок. Про складність забезпечення вказаних параметрів свідчить той факт, що більшість країн у світі не змогли досягти такого високого рівня розвитку економіки, який демонструють провідні країни Заходу. Таким чином, розробка інституційних умов переходу до випереджального типу економічного розвитку і сьогодні виступає основним, до цього часу недостатньо розробленим у вітчизняній економічній літературі питанням.

Метою даної роботи є дослідження теоретичних засад формування в суспільстві сприятливого інституційного середовища для реалізації державної політики економічного зростання.

На нашу думку, серйозні напрацювання з цієї проблематики можна знайти в інституційній теорії. Зокрема, інституційний підхід до макроекономічної політики ґрунтується на розгорнутій моделі, яка описує залежність темпів економічного зростання від державної політики та інституційної структури.

Основними структурними одиницями інституційної структури є інститути. Інститути – це система регуляторів, які контролюють виконання правил і норм поведінки. Призначення інститутів – структуризувати акти взаємодії між людьми, для яких характерна повторюваність [3]. О. Уільямсон розуміє під „інститутами” механізми управління контрактними відносинами в суспільстві [4]. Відомий польський економіст Л. Бальцерович доповнює визначення інституту новими аспектами. На його думку, інститут – це сукупність усіх нематеріальних і відносно стійких факторів, які є зовнішніми щодо окремих особистостей і які можуть впливати на їх поведінку. Інститути можна поділити на три пов’язані між собою категорії:

1) загальний законодавчий порядок і його складові;

2) створені суспільством організації, які об’єднують осіб навколо єдиної мети (партії, парламент, фірми, церква, профспілки тощо);

3) інституційно визначені суспільні механізми (сім’я, вибори, ринок тощо) [5].

Теоретичні засади інституційного підходу до економічного зростання та державної політики. В основі інституційної парадигми знаходиться теза щодо істотності впливу формальних і неформальних правил, прийнятих у даному суспільстві, на економічну динаміку. Сутність моделі впливу інституційної структури суспільства на економічний розвиток полягає в наступному. Природні ресурси країни, а також нагромаджені в її межах основні фонди, технології, теоретичні, практичні знання та навички визначають межу продуктивності праці і обсяги випуску готової продукції та послуг, тобто, технологічну межу економічного зростання. Проте для кожного варіанта інституційного середовища в суспільстві існує своя, відмінна від технологічної, межа зростання, яка залежить від санкціонованих державою способів організації економічної діяльності. Тобто інституційна структура суспільства істотно впливає на технологічну межу економічного зростання. Можна навіть застосувати дефініцію „інституційна межа економічного зростання”, яка характеризуватиме результати динамічної взаємодії граничних можливостей продуктивності праці в суспільстві в умовах певного інституційного середовища.