Сторінка
1
Художньо-образний зміст вокального твору як цілісне явище виникає на основі взаємодії діалектично пов’язаних між собою музичного та поетичного компонентів. Зважаючи на те, що ці дві складові тільки у своїй єдності закладають оcнову створення виконавцем художньо-образного змісту твору, проблеми виховання співацької майстерності зв’язують не тільки з якісним мелодійно-вокальним інтонуванням, а і з донесенням до слухача образної змістовності поетичного тексту. Тому питання вокально-артикуляційної техніки співака розглядаються музичною педагогікою як надзвичайно важливі для формування його виконавчої майстерності.
Особливо актуальними є ці питання для виховання естрадних співаків: відомо, що значна кількість молодих виконавців навіть не усвідомлює свої недоліки і вважає, що властиві їхньому співу гаркавість, шепелявість, «спів у ніс» є проявом своєрідності їхньої співацької манери.
Не вирішеними до цього часу є чисельні питання методики підготовки студентів музично-педагогічного навчального закладу – майбутніх вчителів музики, що спеціалізуються у естрадному співі: засвоєння ними одноразово основ класичного та естрадного вокалу породжує проблему виховання в них гнучкої техніки їх використання, усвідомленого ставлення до специфіки прийомів та засобів звукоутворення і артикуляції.
Потреба в методичних розробках щодо вдосконалення артикуляційно-мовленнєвої техніки у галузі естрадного співу значно посилилась у останні десятиріччя і у зв’язку із стрімким розширенням інформаційно-музичного поля, розповсюдженням інтернету, масс-медіа та інтенсивним розвитком міжнародних музичних контактів. Все це стимулює сучасну молодь до виконання творів іноземних авторів, викликає у них бажання збагатити репертуар світовою скарбницею естрадного мистецтва. Складності, які виникають при цьому, не у останню чергу пов’язані з вимовою іноземних текстів, із проблемами технології вокального інтонування тих фонематично незвичних звуків, вокалізація яких потребує декілька іншої, у порівнянні із вітчизняною мовою, рухово-артикуляційного оформлення.
В той же час питання методики формування специфічних навичок вокально-естрадного типу та володіння одноразово двома різновидами артикуляції до цього часу ще не стала об’єктом всебічного розгляду науковцями та методистами. Не приділяється належна увага даному питанню, за нашими спостереженнями, і більшістю викладачів та самих виконавців, тому вокальна вимова (а звідси – і вокальна техніка взагалі) у значної кількості як вчителів музики, так і вітчизняних естрадних співаків, далека від досконалості.
Все це свідчить про актуальність поставлених питань для сучасної музичної педагогіки.
Мета статті – аналіз специфічних аспектів естрадно-співацької артикуляції та обґрунтування шляхів удосконалення процесу виховання у молодих співаків навиків естрадно-вокальної вимови.
Питання вокальної артикуляції та технології формування навичок вимови вербального тексту у вокально-класичній манері досить активно досліджуються в роботах науковців з різних галузей, аналізуються та узагальнюються співаками, педагогами й методистами. Так, проблеми формування вокально-мовної техніки, зокрема – співацького звукоутворення, розглядаються в рамках акустики, фізіології (Дмитрієв Л.Б., 1968, Морозов В.П., 1977). Окремі аспекти, що стосуються фонетичної природи вокальної мови, аналізуються в спеціальній літературі з орфоепії та дикції (Садовніков В. І., 1958, Виноградов К.П., 1967, Ільїнов Ю.М., 2007, в чисельних роботах мовознавців (Реформатський А.А., 1955, Златоустова Л.В., 2002, Аванесов Р.П., 1986, Ільїна Л.В., 1996, Комарова І.Н., 2005, Панов М.В., 1967 та ін.). Питанням вокальної артикуляції приділяється значна увага в працях з вокальної та вокально-хорової методики (Багадуров В.Д., Ємельянов В. В, Огороднов Д. Є., Пігров К.П.), глибокий аналіз загальних проблем музичної артикуляції у виконавстві, у тому числі – і у вокальному, міститьсяв працях таких мовознавців, як Асаф’єв Б.В, Сокол О.В., Шип С.В.).
Як було зазначено вище, питання, що розглядаються у більшості досліджень, як правило, пов'язані з проблемами класичного вокалу та стосуються норм вокальної вимови, типових для виконання академічних творів на рідній мові.
Значно менше розглядаються проблеми специфіки естрадного співу та методи й форми роботи із починаючими співаками даного напрямку щодо їхнього вокально-фонетичного розвитку. Майже немає досліджень, присвячених узагальненню досвіду провідних виконавців світового та вітчизняного рівня щодо естрадно-вокальної вимови, співочої дикції, артикуляції. У числі найбільш значущих – окремі статті Юдіна С.М., Малишева Н.А., Семенова Ю.М. та ін.
В пошуках відповідей на поставлені питання ми виходимо з того, що вокальне мистецтво, сходячи у своїх зародкових формах до старовинної народної пісенної творчості, несе відбиток фонетично-мовних особливостей відповідного етносу.
Природно, що на протязі історичного розвитку практика побутового, фольклорного музикування стимулювала пристосування голосового та артикуляційного апарату до співу, що і привело до диференціації мовленнєвої й співацької техніки звукоутворення. У подальшому розвитку співацького мистецтва специфічно-вокальні прийоми, які відповідали і фонетичним, мовно-артикуляційним особливостям текстів, і закономірностям вокального інтонування, варіювались та диференціювались. Важливо також, що цей процес протікав у єдності збагачення мовленнєвої діяльності, її змістовного насичення, емоційного забарвлення та артикуляційної диференціації, тобто у цілісності семантичного, виразно-емоційного компонентів та техніки звукоутворення.
В даній роботі ми розглядаємо спів у його інтонаційно-звуковій формі як особливим чином трансформований вид мовної інтонації, організований за специфічними законами музичної логіки та за нормами вокально-вербального інтонування. З цього погляду для нас важливим є визначення тих особливостей звукобудування, які проявляються у співі в порівнянні із мовою і те, яким чином у них відбиваються особливості вимови (культурно-історичні, національні, діалектні), тобто – проявляється їх інваріантність.
Закономірності мовленнєвої техніки детально розглядаються в руслі орфоепії (від греч. orthos – простий, правильний і epos – мова), яка саме і являє собою сукупність правил, що віддзеркалюють усталені норми вимови, які визріли в процесі практики та зосереджують увагу на засобах їх звукоутворення. Для музичної педагогіки ці усталені норми та правила вимови окремих звуків або їхніх сполучень у певних фонетичних позиціях цікаві з погляду їхнього впливу на те, яким чином вона проявляються або змінюються у процесі формування музично-естрадних артикуляційних навичок.
За нашими уявленнями, у співацько-естрадних жанрах ці особливості найбільш яскраво проявляються у більш «відкритому» звучанні при формуванні голосних у порівнянні не тільки з побутовою, а і з сценічною мовою та класичним вокалом, у більш інтенсивній, «пружній» вимові приголосних, особливо – якщо мелодія звучить у гостро синкопованому або пунктирному ритмі. Свою специфіку на артикуляційну техніку накладають й такі особливості естрадних творів, як гостре акцентування, різкі перепади динаміки, швидка зміна речитативу та співучої мелодії, спів у максимально високому для співака регістрі, в тому числі – спів на фальцеті. Нетрадиційні завдання пов’язані і з використанням співаками таких прийомів інтонування, як лемент, шепотіння, «під’їзди» до ноти, гліссандо, які використовуються виключно у естрадному співі і категорично заборонені за усталеними нормами класичного вокального виховання.