Сторінка
2
Додамо, що у естрадному вокалі є досить поширеним інтонування деяких звуків у артикуляційній формі, яка відрізняється від традиційної мови. Ми маємо на увазі, наприклад, пом’якшення голосних, і особливо – «У», що наближається до «Ю», використання штучних складів-приспівувань, таких, як «фа-фа», «па-ра-па-па», «ту-ду-ду»: вимова подібних послідовностей є досить незвичною для початківця та потребує максимально інтенсивної, швидкої й точної зміни артикуляційних позицій. Ще більше ускладнюються ці завдання, якщо інтонування аналогічних послідовностей уявляє собою чергування різнорідних складів, наприклад – «ді-ба-дуб-біп-дап», що потребує якісної координації артикуляційних рухів, максимально впевненої, чіткої роботи губ, язика, щелепи, а тим більше – якщо воно поєднується зі складними ритмічними зворотами, переривається синкопованими паузами тощо.
Досить складні завдання виникають у співаків в процесі підготовки репертуару на іншомовному тексті, особливості фонетики, та, відповідно – артикуляції, відбивається на техніці співацького звукоутворення. Зрозуміло, що це диктує особливі вимоги до роботи над дикцією, над її відповідністю специфічним нормам орфоепії та співочої артикуляції, типовими для виконавчої традиції тої чи іншої країни, мови. Так, наприклад, у німецькій мові подвійна приголосна саме у співі (а не у вимові!) інтонується традиційно із її продовженим озвученням (Sonne, Müller), голосна «Ö» (наприклад – слово «schön») щоб прозвучати «по-німецьки», потребує особливої уваги (губи витягнуті уперед, промовляється приблизно як «шьойн» тощо. Суттєві складності виникають і в вимові таких приголосних, як «t», «h», сполука «ng». Так, фонема «t» озвучується як «вибухова», особливо наприкінці слова, і її у співі німецькомовних виконавців завжди добре чути. Але відповідного звучання не вдасться досягти, якщо не користатись відповідною технікою, а саме – вимовляти «t» у положенні широко розпластаного та водночас пружного язика на піднебінні.
Зрозуміло, що при цьому перед співаком виникає завдання: вміти гнучко варіювати свій артикуляційний апарат, усвідомлено володіти напрацьованими технологіями звукоутворення, а це потребує, у свою чергу, і певних знань у даній області, і розвитку слухового самоконтролю, і збагачення та диференціації артикуляційної техніки.
Позначимо, що, як показали наші опитування та спостереження, для більшості слов’яномовних виконавців значну складність становить оволодіння навичками артикуляції текстів у англійських, французьких, німецьких творах.
Відносно легкою вважається італійська мова. До речі, італійська мова є досить близькою за фонетичними характеристиками до української, тому оволодіння основами італійської вимови є більш «зручним» для вітчизняних співаків. Тим не менше, і у виконанні італійського репертуару в початківців, як правило, виникають чисельні труднощі, які призводять до недоліків у вимові та негативно позначаються на створенні співаком цілісного художнього образу.
Розглянемо, які особливості орфоепії відіграють найбільш суттєву роль у роботі над вимовою італійського тексту в співі, та які завдання постають перед виконавцем, що засвоює «класичний» італійський естрадний репертуар (до нього ми відносимо розповсюджені у XIX-му столітті народні пісні, які користуються популярністю у широкої аудиторії і в наш час).
Насамперед відзначимо, що взагалі мова італійців дійсно складає природні умови для якісного вокального оформлення звукового матеріалу, тому її недарма називають співучою. Цьому сприяє, по-перше, те, що для італійської манери вимови характерним є озвучення голосних з «вертикальною» та у досить «вузькою» артикуляцією, що створює сприятливі умови як формування високої вокальної позиції, так і для повного, «округлого» звучання та точної інтонації. По-друге – це усталене, незмінне звучання голосних, яке не залежить від особливостей подальших приголосних.
Названі вище мовленнєві особливості італійські методисти активно використовують, відпрацьовуючи з перших кроків навчання, поряд з диханням, навички вокальної артикуляції. Це дозволяє досягти ефективних результатів, які проявляються у лункому, ясному звучанні співацьких голосів, їх «повному», в округлому й одночасно близькому оформленню голосних, які завдяки цьому утримують повну форму, не деформуючись редукцією.
Крім того, важлива особливість італійської мови присутність у її фонетичному складі значної кількості дзвінких та подвоєних сонорних приголосних, вимова яких потребує від голосних, що передують їм, високо піднятого піднебіння, активної артикуляції. Ще один важливий аспект – це техніка утворення приголосної «л»: в італійській вимові язик знаходиться у положенні «на піднебінні», дещо глибше, ніж у слов’янській, і це придає звуку більшої м’якості (G-lo-ria, jubi-la-te). Тому виконання італійською мовою відрізняється, з одного боку, особливою дзвінкістю, а з іншого – «м’якістю», співучістю.
Для виконавця має суттєве значення також те, що такі голосні, як «е» та «о» в італійській, можуть звучати «відкрито» та «закрито», тобто – озвучуються в різних варіантах. Природно, що ці особливості різних варіантів вимови безпосередньо впливають на спосіб їхнього озвучення. Так, буква «e» може виконуватись як звук «відкритий і світлий», подібний латинському «e», наприклад, у словах ferro (залізо), terra (земля), або як звук «закритий», «затемнений» «звужений», менш світлий, що трохи наближається до і, в словах vero (щирий), ferm (твердий). Різною є і технологія їхньої вимови, яка досягається варіюванням форми губ, розчину рота, положення язику та сили видиху.
Буква o теж має два звукових варіанти: один – «відкритий і світлий», як латинське o у словах porta (двері), soglia (поріг), інший «вузький» і схожий на звук а, в словах parole (слова), monte (гора). Аналогічним чином розрізняють вимову голосного і, як у слові scrivi (пишеш) та інший звук, що втратив частину звучання (тобто нескладовий, [j] – в bianco (білий) тощо.
Цікаво, що з цього приводу в Італії вже на початку XVІ століття досить активно підіймалося питання про необхідність увести додаткові букви, щоб забезпечити розрізнення звуків (фонем) та їхню правильну вимову. Це, наприклад, трактат Клаудіо Толомеі (Claudio Tolomei), виданий у 1544 р.: «Зауваження про флорентійську вимову» («Osservazioni per la pronunzia fiorentina»).
Врахування всіх цих деталей необхідне, якщо співак готує текст на італійській мові, тому і у процесі роботи над вокальною вимовою тексту важливо уточнювати особливості звукобудування та артикуляції цих голосних.
Важливість артикуляції, якісне формування кожної голосної добре усвідомлюються італійськими методистами, тому існує ціла низка спеціальних вправ, спрямованих на формування навичок артикуляції та звукоутворення, на ясну вимову тексту. Надання такого значення співвідношенню слова й мелодії втілюється і в формі завдань на досягнення органічності сполуки тексту та його вокального інтонування, тому важливим для італійських співаків є вміння не «штовхати» текст, а подавати його у «простій» мовній манері. В процесі роботи над усуненням недоліків італійські методисти рекомендують відпрацьовувати вимову, читаючи тексти з виразною артикуляцією, але без афектації, з декілька перебільшено активною подачею приголосних.