Сторінка
1

Музичне виховання

Поняття «виховання» в широкому розумінні розглядається як передача й організація засвоєння накопиченого людством соціально-історичного досвіду, його духовної культури. Виховання притаманне людству на всіх етапах його розвитку. Виховання в широкому педагогічному значенні – процес цілеспрямованого впливу на особистість в умовах спеціально організованої виховної системи.

Виховання у вузькому педагогічному значенні – спеціальна цілеспрямована діяльність з метою формування у школярів певних якостей, властивостей, відносин людини, системи поглядів, переконань.

Серед різних видів мистецтва особлива виховна роль належить музичному вихованню, яке вводить дітей у світ музичного мистецтва, знайомить з музичною культурою різних народів, сприяє збагаченню індивіда знаннями законів музичного мистецтва, необхідними для розуміння його сутності, формуванню музичного смаку, музичних здібностей, виробленню навичок і вмінь, які дозволять школярам бути активними слухачами, вмілими виконавцями. Торкаючись емоційної сфери людини, музика впливає на формування її музичних і естетичних смаків та ідеалів.

Музичне виховання – це процес передачі та засвоєння музичних знань, вмінь і навичок, спрямованих на розвиток та формування музичних нахилів, здібностей, смаку, ідеалів, надихаючих особистість на практичну музично – естетичну діяльність. Таким чином, музичний смак формується в процесі музичного виховання, спеціального або опосередкованого. Мета музичного виховання передбачає всебічний музичний розвиток дитини, що дає спроможність їй сприймати й цінувати музично-естетичні явища.

Музичним вихованням необхідно займатися з раннього віку. Музика більшою мірою, ніж будь-який інший вид мистецтва, доступна дитині. Чим раніше дітей залучають до світу музики, тим більше музичними вони стають згодом, і тим радісніші і цікаві будуть для них нові зустрічі з музикою. Музичне мистецтво безпосередньо і сильно впливає на людину, вже в перші роки життя займає велике місце в її загальному культурному розвитку.

Неодноразово В. Сухомлинський наголошував щодо унікальності та незамінності музики як виховного засобу «який має надати емоційного та естетичного забарвлення всьому духовному життю людини. Пізнання світу почуттів не можливе без розуміння й переживання музики, без глибокої духовної потреби слухати її й діставати від неї насолоду. Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті, є основою емоційної, естетичної, моральної культури» .

Музичне виховання В. Сухомлинський розглядав у тісному зв’язку з вихованням громадянина – моральним, розумовим, естетичним. Найвищу мету музичного виховання підростаючого покоління у школі важко обґрунтувати точніше і простіше, як це зробив Василь Олександрович: «Музичне виховання – це не виховання музиканта, а насамперед виховання людини».

Збагатити духовний світ підростаючого покоління, сформувати музичну культуру «як одну з найважливіших умов моральної культури» – у цьому бачив він завдання музичного виховання в загальноосвітній школі. Процес музичного виховання Сухомлинський тісно пов’язував із вихованням почуттів, емоційного світу школярів.

К. Стеценко вважав, що музика – «один з найвагоміших засобів естетичного виховання дітей, бо вона, як ніщо інше, здатна ушляхетнити людину, розвинути в ній благородні поривання, вплинути на психіку і настрій». Одним із головних завдань музичного виховання дітей науковець вважав збудження в них «бажання краси, яка полягає у великій скарбниці української народної творчості».

М. Леонтович також найбільшу роль відводив народній музиці та пісні, підкреслюючи, що вони мають величезний вплив на розвиток духовності та музичних здібностей, естетичних почуттів та музичних смаків.

Перевагу музики над іншими видами мистецтва Г. Ващенко вбачав у тому, що вона, на відміну від живопису, скульптури та літератури, діє на почуття людини безпосередньо.

Значущість в естетичному розвитку дітей таких видів музичної діяльності, як спів та слухання музики, підкреслював дослідник українського фольклору та музичних ігор, автор оригінальної методики естетичного виховання дітей дошкільного та молодшого шкільного віку В. Верховинець.

Перш ніж звернутись до музичного смаку, слід з’ясувати загальне поняття смаку як естетичної категорії.

Термін «смак» в естетичному значенні вперше вжив іспанський мислитель XVII ст. Грасіан – і – Моралес для позначення здібності людського пізнання, яке підноситься до пізнання прекрасного та оцінки творів мистецтва.

У античній естетиці категорія смак набула більш теоретичного характеру. Проблема смаку набула надзвичайної популярності у французькій суспільній думці ХУІІ-ХУІІІст. (Ларошфуко, Буало, Монтеск’є, Вольтер, Гельвецій та ін.). Так, Монтеск’є, хоч і пов’язує смак із поняттям інтелектуального порядку, але ж визначає його, як «те, що приваблює вас до предмету шляхом почуття».

Основну суперечність проблеми смаку як існування цілісної естетичної культури та розмаїтості естетичних оцінок визначив англійський філософ Д. Юм. Він вважав, що істинні судження смаку можливі лише за наявності загальної його «норми», якою володіють лише деякі люди з витонченим смаком.

І. Кант, в естетиці якого естетичний смак виступає як центральна категорія, підкреслював його суспільно-індивідуальний характер. Він визначив смак як «спроможність естетичної здібності судження робити загальнозначущий вибір», завдяки смаку суб'єкт робить оцінку або формує судження, ставлячи себе на місце будь-кого іншого. Головною думкою кантівського вчення про смак є так звані антиномії смаку. З одного боку, судження смаку є настільки індивідуальним, що жодні доведення не можуть їх заперечити, тобто: про смаки не сперечаються. З іншого боку, смаки є не тільки суб'єктивними, між ними є дещо загальне, що дає змогу обговорювати їх, отже: про смаки можна сперечатися. Тобто суперечність між індивідуальним і суспільним смаком, як і будь-яка антиномія, є принципово нерозв'язною. Окремі суперечливі судження смаку можуть існувати разом і бути однаковою мірою справедливими.

І. Кант, і його попередники зробили крок до переоцінки чуттєвого та ірраціонального, що становило основу нового уявлення про людину. Вони визначили смак як здатність інтуїтивно відчути прекрасне, як почуття, вільне від будь-яких утилітарних міркувань та незалежне від суджень розуму. Кант вважав що найважливішим естетичним чинником смаку є почуття задоволення, яке супроводжує людину при спогляданні прекрасного. Почуття прекрасного ґрунтується на смаку. Саме, від нього залежить судження смаку. Проте, якщо ці судження, незважаючи на їх індивідуальне джерело, містять у собі принципи всезагальності, що надає їм безмежної достовірності, то цей принцип всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю, тобто воно має носити загальний суспільний характер. Кант вважав, що почуття задоволення викликається всезагальною доцільністю, що існує суб'єктивно як форма апріорного принципу свідомості та об'єктивно як чиста форма предмету. Таким чином, естетичне почуття, або почуття задоволення, є усвідомленням доцільності предмета. Отже, у філософії та естетиці І. Канта естетичний смак означає здатність людини естетично оцінювати дійсність і мистецтво.