Сторінка
8
Саме в харківський період своєї діяльності Соколянський став одним із засновників системи навчання дефективних дітей на Україні. За його ініціативою були створені лікарсько-педагогічні кабінети, які координували всю науково - практичну роботу з дефектології. Головними напрямками роботи цих кабінетів були практична дефектологічна допомога (медична та педагогічна) дітям, які проживали в Харкові, їх батькам, педагогам, а також профілактична та дослідницька робота. Дослідні відділення кабінету були відкриті на базі Харківської школи сліпих (відділення для сліпих і сліпоглухих), школи глухих, дитячого будинку для розумово відсталих.
1925 р. Соколянський організував у Харкові спеціальну школу для сліпоглухонімих дітей, яка була відома далеко за межами України як єдина в світі науково-педагогічна установа для дослідження, виховання та навчання сліпоглухонімих дітей.
Приступаючи до роботи з групою сліпоглухих дітей, І.А. Соколянський хотів створити нову систему навчання сліпоглухих мови. На перший план у навчанні він поставив завдання їх розумового розвитку, для чого потрібно було насамперед створити доступні для слепоглухої дитини засоби спілкування - жести, а не усну мову, як багато хто тоді вважали.
Для науково-педагогічної діяльності Соколянського було характерним постійне прагнення використовувати найновіші технічні досягнення з метою навчання сліпоглухонімих, глухонімих та сліпих дітей. Йому належить ряд цінних винаходів, які значно розширили технічне оснащення тифло- і сурдопедагогіки: «Брайлевський екран для глухонімих», «Мобільограф», «Механічний буквар». Розроблена ним «Читальна машина» для сліпих, заяку він одержав Золоту медаль ВДНГ СРСР, вперше практично розв 'язала проблему читання сліпими та сліглухонімими звичайного шрифту[19].
Американська журналістка Л. Вільсон, яка відвідала харківську школу-клініку в той час так написала про свої враження: «Досягнуті ж результати прямо приголомшують. П'ятеро дітей - один високообдарований, двоє - нормальних, двоє - слабоодаренних, одна славна блакитноока дівчинка 15 років і один 20-річний юнак - воcпітиваются в Харківській дослідної школі. Молода людина розмовляє і цілком задовільно виконує функції слюсаря. Усі вихованці володіють основними навичками обслуговування, самі прибирають ліжка, їдять, як чудово виховані люди, бадьоро і весело грають і спільно гармонійно працюють. За словами вчителів, прищеплення повсякденних навичок і включення в колектив є найважчою роботою, набагато більш важкою, ніж навчання мови. Їдальня прикрашена фотографіями Олени Келлер, проти якої знаходяться і фотографії вихованців. Один лікар і один педагог зайняті виключно цими сімома слепоглухими . Розвиток кожного окремого вихованця відображено графічно і фіксовано в спеціальному щоденнику. Існує ряд лабораторій. Дві пристосовані до спостережень рефлексів у слепоглухого дитини. Спеціальна лабораторія обладнана новітніми мікрофонами німецького зразка, які також використовуються і в будинку глухонімих при навчанні мови . ».
Клініка проіснувала лише до 1938 р., але внесок ії в розвиток освіти для сліпоглухонімих неймовірно великий.
Друга половина XIXст. – початок XX ст. в Україні,а з тим і на Слобожанщині, ознаменувалися значною кількістю кардинальних змін у всіх сферах життя. Ці зміни не оминули і мережу освітніх закладів. Другу половину XIXст. – початок XX ст. за правом можна вважати періодом бурхливого, хоча часто нерівномірного і нестабільного, розвитку освіти на всіх її рівнях, виникнення нових і утвердження вже існуючих форм освітніх закладів: шкіл, колегіумів, гімназій, коледжів, училищ, технікумів, інститутів, університетів.
Можна виокремити такі фактори, що найбільше впливали на шлях і темпи розвитку освіти у зазначений період часу: інтенсифікація економічного розвитку, що зумовлювало виникнення різкої потреби збільшення кількості висококваліфікованих кадрів; війни 1914-1918 рр. та 1941-1945 рр., які значно гальмували розвиток освіти; національно-визвольний рух, відродження національної свідомості, українізація, які надали можливості повернення освіті в Україні національного елементу; пролетаризація.
Безперечним завоюванням цього часу був перехід до загальної початкової освіти. Головною ідеєю, яка визначала характер перетворень, стала ідея безплатної обов'язкової загальної і політехнічної освіти для дітей обох статей.
Справді революційним досягненням стало відкриття вищих жіночих навчальних закладів та надання дозволу жіноцтву викладати в середніх навчальних закладах, що свідчило про зростання політичної, громадської, морально-етичної свідомості тогочасного суспільства.
Період пошуку нових освітніх форм, певної децентралізації освітнього життя в країні завершується наприкінці 1920 - на початку 1930 року. У 1932 р. в Україні була встановлена єдина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (І-ІХ/ класи), неповна середня (І-VІІ) і середня (І-Х класи). Був уніфікований шкільний навчально-виховний процес (вводився єдиний день початку та закінчення навчального року, тривалість уроку, порядок прийому учнів до школи, іспитів, п'ятибальна система оцінки знань).На середину 1930-х навчальний процес у школі було остаточно упорядковано, для всієї Радянської держави було встановлено єдину структуру загальноосвітньої школи з10-річним терміном навчання. У 1930 р. була проведена загальносоюзна уніфікація системи середньої спеціальної освіти.
Уже у перші роки радянської влади були прийняті постанови, які привели до докорінних змін у системі управління вищою школою.На деякий час була введена посада комісара ВНЗ, який призначався Наркомосом і мав надзвичайні повноваження. З листопада 1920 р. поряд з комісаром почали діяти ректори, два проректори (з навчальної та адміністративно-господарської діяльності). Факультети як і раніше очолювали декани. У 1924 р. було ліквідовано посаду комісара ВНЗ, «одноосібне управління» стало одним з основних принципів управління радянською вищою школою.
У цей період значно зросла якість викладання в освітніх закладах усіх рівнів за рахунок упровадження передових дидактичних методик, розширення навчально-допоміжної бази, раціонального керівництва навчальним процесом з боку міського управління, небайдужості передової громадськості до проблем шкільної справи, значної фінансової допомоги на благодійницьких засадах, що надходила від підприємців, банкірів, купецтва, діячів науки та мистецтва, які зрозуміли ще на початку ХХ століття: вкладати гроші в народну освіту - значить робити внесок у майбутнє прийдешніх поколінь. І такий внесок, до речі дуже великого масштабу,безперечно був зроблений.
Процеси, що мали місце в освіті у другій половині XIXст. - на початку XXст. на Слобожанщині , сформували досить міцну базу для подальшого стрімкого розвитку та вдосконалення освіти в Україні.