Сторінка
3
Найбільш повно психологічну сутність зв’язного мовлення дав С.Л.Рубінштейн. Учений розглядає феномен зв’язного мовлення з різних позицій. Зв’язним у специфічному, термінологічному значенні слова С.Л.Рубінштейн називає мовлення, що відображає в мовному плані всі суттєві зв’язки свого предметного змісту; це смислове розгорнуте висловлювання, яке забезпечує спілкування і взаєморозуміння між людьми, це мовлення, яке може бути зрозумілим лише на основі свого предметного змісту, відповідно до мовленнєвого контексту, саме тому його називають ще контекстним мовленням.
У лінгвістиці зв’язне мовлення визначається як відрізок тексту, що має значну протяжність, розчленовується на більш чи менш завершені частини і передає завершену тему (І.Р.Гальперін, Г.В.Колшанський, Л.М.Лосєва, О.В.Текучов). Прихильники логіко-граматичного напряму в лінгвістиці вважають основним у характеристиці зв’язного мовлення єдність та взаємозв’язок змісту і форми мовлення (Б.А.Ахмедов, Р.А.Будагов, Б.М. Головін, Н.П.Єрастов). Вони виокремлюють чотири групи зв’язків: логічна співвіднесеність мовлення з об’єктивним світом і мисленням; функціонально-стильова співвіднесеність мовлення з об’єктивним світом і мисленням; функціонально-стильова співвіднесеність мовлення з партнерами спілкування; граматична співвіднесеність мовлення зі сферою спілкування.
Методистами зв’язне мовлення розглядається як організоване за законами логіки, граматики й композиції єдине ціле, що має тему, виконує певну функцію (найчастіше – комунікативну), має відносну самостійність і завершеність, розчленовується на більш чи менш значущі структурні компоненти. Визначено якості зв’язного мовлення, з-поміж яких нормативними прийнято вважати: точне, доречне, багате і виразне (Н.Д.Бабич, Н.П.Єрастов, Г.В.Колшанський, В.Я.Мельничайко, М.І.Пентилюк).
Поняття „текст” належить до категорії центральних, основних понять у системі роботи з розвитку зв’язного мовлення дітей. Науковий аналіз засвідчує існування відмінності між лінгвістичними (І.Р.Гальперін, М.П.Кочерчан, Л.М.Лосєва, Л.І.Мацько, О.С.Мельничук, М.Я.Плющ, З.Я.Тураєва та ін.), психологічними та психолінгвістичними (Є.М. Верещагін, Л.С.Виготський, М.І.Жинкін, І.О.Зимняя, О.О.Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, Т.М.Ушакова, та ін.) підходами до визначення тексту. Психологічні проблеми тексту вивчалися О.О.Леонтьєвим, М.І.Жинкіним та ін. Цілісність тексту, за О.О.Леонтьєвим, визначається змістом, що подається як „осмислена доцільна єдність”. М.І.Жинкін розвинув ідею внутрішньої будови тексту, оскільки найбільш повно думки людини виражаються у тексті.
Психолінгвістика текст трактує як модель мовленнєвої діяльності найнижчого рівня абстракції, що корелюється з моделлю мовного стандарту і є передумовою створення останньої. У сучасній лінгвістиці не існує єдиного тлумачення тексту, але всі дослідники, характеризуючи цю категорію, вказують на тематичну єдність, завершеність змісту, пов’язаність речень як основної ознаки зв’язного висловлювання. Вони вбачають у тексті насамперед мовленнєвий матеріал.
Поряд з поняттям „текст” у науковий обіг уведено поняття „дискурс”. Учені (Ю.Н.Караулова, А.Е.Кібирик, В.В.Красних та ін.) розглядають текст як одиницю дискурсу, оскільки текст безпосередньо пов’язаний з екстралінгвістичною реальністю. Текст – одиниця лінгвістичного аналізу, дискурс–комунікативного. Дискурс – це мовленнєве висловлювання у всій повноті свого виразу (вербального, невербального, паралінгвістичного) з урахуванням усіх екстралінгвістичних факторів (соціальних, культурних, психологічних), що є суттєвими для домовленості мовців.
У дошкільній лінгводидактиці проблема зв’язного мовлення висвітлюється в низці праць (А.М.Богуш, О.І.Білан, Н.В.Водолага, Н.В.Гавриш, А.А.Зрожевська, С.В.Ласунова, О.М.Лещенко, Н.В.Малиновська, Н.П. Орланова, Т.Г.Постоян, Г.В.Чулкова, С.К.Хаджирадєва, Л.І.Фесенко та ін.). Досліджено різні аспекти зв’язного мовлення. У процесі вивчення особливостей зв’язного мовлення дошкільників науковці встановили не лише вікові й індивідуальні властивості дитячого зв’язного мовлення, а й розкрили взаємозв’язок між структурою мовлення та його змістом, а також залежність цієї структури від різних форм спілкування дитини з її співрозмовником.
Мовленнєво-ігрова діяльність дітей дошкільного віку
Діяльність як психологічна категорія досліджувалася багатьма вченими (Л.С.Виготський, В.В.Давидов, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, Д.Б.Ельконін та ін.). За О.М.Леонтьєвим, діяльність – це внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, що регулюється свідомою метою. В яких би умовах не протікала діяльність людини, якої б структури не набувала, її не можна розглядати поза суспільними відносинами, поза життям суспільства. Конституційною характеристикою діяльності О.М.Леонтьєв визначає її предметність. Саме предмет визначає її спрямованість. Предметом діяльності виступає її мотив, оскільки діяльність без мотиву не існує. Головними складниками діяльності є мета, завдання, дії та операції. Механізми планування, контролю і регуляції діяльності досліджувалися низкою вчених (П.К.Анохін, М.С.Бернштейн, О.М.Леонтьєв та ін.).
Проблема місця різних видів діяльності у психічному розвитку дитини достатньо повно представлена в сучасній дитячій психології (Л.І.Божович, Л.С.Виготський, О.В.Запорожець, В.К.Котирло, О.М. Леонтьєв, Д.Б.Ельконін та ін.). За даними вчених, перехід від одного етапу вікового розвитку до іншого пов’язаний зі зміною одного виду провідної діяльності іншим, тобто діяльності, „розвиток якої зумовлює найважливіші зміни у психічних процесах і психічних властивостях особистості дитини на певній стадії її розвитку” (О.М.Леонтьєв). Провідна діяльність, за Д.Б.Ельконіним, це та діяльність, у середині якої зароджуються і виникають нові види діяльності. Кожний період характеризується своїм видом провідної діяльності. Провідним типом в дошкільному віці є ігрова діяльність. Саме ця наукова сентенція стала теоретичною платформою започаткованого нами дослідження.
Проблема ігрової діяльності досліджувалась як психологами (Ю.А. Аркін, М. Я. Басов, П. П. Блонський, Л. С. Виготський, Н. Д. Виноградов, Д.Б. Ельконін, С.Л. Рубінштейн, Д.Н. Узнадзе та ін.), так і педагогами (Л.В. Артемова, А.К.Бондаренко, Г.І.Григоренко, Р.І.Жуковська, В.Г. Захарченко, Т.О. Маркова, Д.В. Менджерицька, О.І. Сорокіна, О.П. Усова, Г.С. Швайко, К.І. Щербакова та ін.). Гра, на думку вчених, є виявом дитячої активності, спрямованої на засвоєння суспільного досвіду, оволодіння рідною мовою і спілкування.
У дослідженнях О.М.Леонтьєва, Д.Б.Ельконіна, Р.Й.Жуковської, зазначено, що розвиток гри впродовж дошкільного віку відбувається у напрямі від гри предметної, яка відтворює дії дорослих, до рольової гри, що відображує стосунки між людьми. Ігрова діяльність, як зазначають учені (О.В.Запорожець, В.В.Давидов, Н.Я.Михайленко), не створюється дитиною, а пропонується їй дорослими, які вчать дитину гратися, знайомлять зі способом ігрових дій, що загально склалися. Саме у грі активізуються і розвиваються всі психічні процеси, формується особистість дошкільника, розвивається мовлення.