Сторінка
2

Методика розвитку діалогічного мовлення дошкільників

Завдання дослідження:

- визначити особливості навчання діалогічного мовлення та його функції;

- вивчити різні шляхи для навчання діалогічного мовлення;

- розробити комплекс вправ для оволодіння вмінь і навичок діалогічного мовлення.

Лінгводидактичні та психолінгвістичні засади розвитку усного мовлення

Проблема усного мовлення досліджувалася психологами (Л.С.Виготський, О.О.Леонтьєв, О.Р.Лурія, І.О.Синиця та ін.) і мовознавцями (Д.Х.Баранник, В.В.Виноградов, Б.Н.Головін, Т.О.Ладиженська, В.Л.Щербакова та ін.). Під усним мовленням учені (Т.О.Ладиженська, І.О.Синиця) розуміють процес створення усних висловлювань та результат цього процесу – усне висловлювання. Усне мовлення – продуктивний тип мовленнєвої діяльності, згідно з яким інформація передається за допомогою звуків мови. Усне мовлення – живе мовлення, яке не тільки вимовляється, звучить, а головне – створюється спонтанно, в момент говоріння.

Дослідники (В.В.Одинцов, В.В.Соколов) акцентують увагу на таких особливостях усного мовлення, як: надлишковість (повтори, пояснення, уточнення і т.ін.); економія; перебивання (самоперебивання); використання несловесних засобів спілкування: гнучкість голосу, жестів, міміки й т.ін.

Учені виокремлюють різні якості мовлення. Так, Н.Д.Бабич, В.Г.Костомаров, Т.О. Ладиженська наголошують на важливості таких якостей, як: правильність, точність, чистота, доречність та комунікативна доцільність. Б.Н.Головін, Д.Е.Розенталь виділяють: логічність, точність, правильність, виразність, дієвість. М.І.Пентилюк і М.М.Михайлов розглядають логічність, стислість, правильність, виразність та образність як основні якості мовлення.

Залежно від характеру і змісту спілкування, комунікативних особливостей мовців, розрізняють діалогічне й монологічне мовлення. Під діалогічним мовленням розуміємо комунікативний акт, у якому має місце зміна ролей мовця і слухача. Він відбувається в певній ситуації спілкування і є її продуктом. Ситуація спілкування включає в себе обставини, в яких протікає розмова, стосунки між співрозмовниками, мовленнєве спонукання і процес діалогування.

Психологи розглядають процес діалогування як складний психологічний акт, у якому основа утворення висловлювань у співрозмовників неоднакова. Так, розпочинаючи діалог, його перший учасник оцінює комунікативні можливості партнера, орієнтується в обстановці і на цій основі складає свою програму мовлення, актуалізує мовленнєвий намір і тему. Другий мовець, сприйнявши мовленнєве висловлювання, аналізує його і продукуєсвою репліку. Отже, перший співрозмовник повинен: повідомити інформацію, запросити її у партнера, привернути увагу до певного об’єкта чи події, виявити емоції і т.ін.

У мовознавчій науці питання діалогічного мовлення досліджувалося такими вченими, як Г.А.Барінова, В.А.Бухбіндер, Т.Г.Винокур, Н.В. Володіна, Т.С. Дученко, Н.В.Шведова, Л.В.Щерба та ін. Лінгвістичний аспект діалогічного мовлення містить у собі низку особливостей, а саме: еліптичність, клішованість, фразеологічність, ситуативність і стилістичну диференційність. Монологічне мовлення у психологічному й лінгвістичному відношеннях – більш складна форма усного мовлення, оскільки це мовлення однієї особи до слухачів, воно більш розгорнуте, вимагає зосередженості пам'яті й уваги до змісту та форми мовлення. Монолог не підтримується ситуацією чи запитаннями, на відміну від діалогу, він здебільшого адресований не одній людині, а багатьом. Монологічне мовлення як мовлення однієї особи потребує розгорнутості, повноти, чіткості та взаємозв'язку окремих частин тексту, вміння мовця зосередити свою думку на головному, не захоплюватися деталями, водночас висловлюватися емоційно, жваво, образно. У монологічному мовленні наочно виступає усвідомлення дитиною мовленнєвої дії. У центрі побудови зв’язного висловлювання перебуває формування вмінь використовувати різноманітні засоби зв’язку (між словами, реченнями, частинами тексту), ознайомлення із структурою різних типів висловлювань – розповідь, опис, міркування та пояснення.

Розповідь є однією з форм монологічного мовлення. Це текст, у якому речення перебувають у відношенні послідовності, що виражена співвіднесеністю модальних планів. Вона складається з трьох частин – зав’язки, кульмінації, розв’язки.

Опис – це спеціальний текст, що започатковується назвою предмета чи об’єкта; далі подаються ознаки, властивості, якості, дії; завершує опис підсумкова фраза, яка дає оцінку предмета чи передає ставлення до нього.

Міркування – це висловлювання, до якого входять причинно-наслідкові конструкції, запитання, оцінка. Воно містить тезу (початкове речення), доведення висунутого положення і висновок, що з нього випливає. Пояснювальне мовлення – складний тип мовлення, який вимагає чіткої структури, послідовності. Одна з особливостей пояснення полягає в тому, що мовець в розгорнутій формі будує висновок, який дозволяє розкрити перед слухачем сутність об’єкта, що пояснюється, його зв’язки й відношення з іншими об’єктами.

Аналіз наукових джерел засвідчив, що в дітей дошкільного віку наявні всі типи мовлення: розповідь, опис, міркування та пояснення. Водночас учені відзначають, що найбільш розвинутими типами мовлення є розповідь та опис, а такі типи, як міркування й пояснення вимагають навчання, оскільки на етапі дошкільного дитинства вони тільки зароджуються.

Розрізняють зовнішнє і внутрішнє мовлення. Зовнішнє мовлення – це мовлення, що доступне для зовнішнього сприйняття, обслуговує процеси комунікації, взаємодії між людьми. Внутрішнє мовлення – це прихована вербалізація, за допомогою якої відбувається логічна переробка чуттєвих образів. У дошкільному віці воно слугує мовним супроводом ігрових дій.

Теоретико-методичні засади розвитку зв’язного мовлення у дітей на етапі дошкільного дитинства

Аналіз психологічної, лінгвістичної й лінгводидактичної літератури з досліджуваної проблеми засвідчив різні підходи щодо її визначення. Так, психологи (Л.С.Виготський, Г.М.Леушина, С.Л.Рубінштейн, І.О.Синиця та ін.) під зв’язним мовленням розуміють мовлення, форма якого закономірно пов’язана і визначається його змістом, а зміст є вираженням відповідного бажання або думки мовця. За визначенням лінгвістів (Е.О.Баринова, Б.М.Головін, М.П.Ерастова, І.С.Збарський та ін.), зв’язне мовлення – це мовлення, в якому виступають усі види зв’язку, що визначають співвіднесеність висловлювання об’єктивному світові, об’єкту спілкування та законам мови. Вчені лінгводидактичної галузі науки (А.М. Богуш, А.М.Бородич, М.С.Вашуленко, С.І.Дорошенко, М.Р.Львов, С.О. Караман, Л.М.Паламар, М.І.Пентилюк та ін.) розглядають зв’язне мовлення як організовану за законами логіки, граматики й композиції єдність, що має тему, виконує певні функції, має відносну самостійність і завершеність, розчленовується на більш чи менш значущі структурні компоненти.

Психологічна природа зв’язного мовлення, її механізми і процес становлення розглядалися в низці досліджень (Л.С.Виготський, Д.Б. Ельконін, І.О.Зимняя, М.І.Жинкін, О.О.Леонтьєв, О.Р.Лурія, С.Л.Рубінштейн, Ф.О.Сохін та ін.). Розкриваючи психологічні процеси, що є засадами мовленнєвої діяльності, дослідники виокремлюють насамперед мотивацію мовленнєвого висловлювання, розглядають мотив як імпульс, що дозволяє здійснити відбір слів, а в предметі і меті майбутнього повідомлення визначають логічну послідовність і синтаксичну правильність мовленнєвого висловлювання.