Сторінка
2

Фізичне виховання молодших школярів у напрямку родина-школа

У період рабовласницького ладу фізичне виховання поступово виокремлюється в самостійну галузь і досягає високої степені досконалості. Прикладом цього є накази стародавньо-китайських богдиханів Чин – Нонга і Гоан – Ши (300 р. до н. е), в яких визначені правила фізичних вправ для зміцнення здоров'я, що базувалися на зразок вільних рухів і дихальної гімнастики однак, особливого розвитку фізичне виховання досягло у стародавній Греції.

Великі грецькі філософи (Сократ, Платон, Аристотель) вказували на унікальні можливості фізичного виховання у формуванні цілісної, різнобічної особистості.

Так, Сократ для успішного засвоєння «універсальних знань» з філософії пропонував підготовчу ступінь освіти, в системі якої велику увагу приділяв фізичному і естетичному вихованню. Платон першим почав вбачати у дитячих іграх засіб підвищення ефективності навчання, пізнавальної активності дітей, формування у них соціальних якостей і бажання систематично трудитися. Гру він розглядав як умову цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя розкриваються якості і риси особистості, які залишаються прихованими за інших обставин.

На думку Аристотеля, людина наділена рослинною душею (її функція – розмноження і харчування), твариною (її функція – відчуття і почуття) і розумом. А звідси необхідність всебічного виховання: фізичного і морального. Аристотель вимагав, щоб межею фізичного виховання був гармонійний розвиток сильного і красивого тіла.

В епоху раннього середньовіччя, з його провідництвом аскетизму і умертвінням плоті, цінності фізичного виховання значно знищуються, але військові конфлікти спонукали до життя тип виключно станового військово – фізичного лицарського виховання. За змістом його виступали «Сім лицарських доброчинностей» – їзда верхи; плавання; фехтування; вміння складати і співати вірші; володіння списом; гра в шахи. Навіть до семи років, коли хлопчик жив у замку своїх батьків, основними предметами його виховання були м’ячі, диби, гойдалки тощо.

Природно, що здебільшого стала увага до фізичного виховання припадає на епоху Відродження, яка характеризується як період розквіту гуманізму. Отже посилюється увага до дитини, що розвивається. Зокрема, у школі створеній видатним педагогом – гуманістом Вітторіо де Кельте (яку він назвав « Будинок ігор») пильна увага зверталась на фізичний розвиток вихованців: практикувались рухові ігри, їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання.

У контексті започаткованого дослідження природний інтерес викликають прогресивні ідеї видатних педагогів – класиків: Я. Коменського, К. Гельвеція, ДюДідро, Ж. Руссо, Й, Песталоцці та ін. Я. Коменській розглядав проблеми фізичного виховання як важливу частину педагогічної науки; його праці «Велика дидактика» і «Материнська школа» включають в себе низку цінних педагогічних вказівок з питань гігієни дитини, режиму, ігор і фізичних вправ. Він вважав, що обов’язок батьків, насамперед, полягає в тому, щоб піклуватися про здоров'я дітей і розпочинати це необхідно з народження. Так, п’ятий розділ «Материнської школи» Я. Коменський цілком присвячує питанням фізичного виховання дитини і дає педагогічні поради, принципове науково – практичне значення, актуальність якого не втрачає актуальності сьогодні .

Одним з перших хто роздобув детальну і глибоку теорію фізичного виховання в історико – педагогічному аспекті, був Д. Локк. Він присвятив школи й перших тридцять параграфів своєї фундаментальної праці « Думи про виховання». Автор керувався стародавнім положенням « здоровий дух у здоровому тілі» і вимагав, щоб усе тіло людини було загартоване, як обличчя, що переносить і спеку, і холод.

Правильно поставлене фізичне виховання сприяє вихованню мужності. Джентльмен повинен бути вихованим так, вважав Локк, що у будь – який час бути готовим одягнути зброю, стати солдатом .

Гельвецій значну увагу приділяв фізичному вихованню. Основним завданням фізичного виховання він вважав « зробити» людину сильною, міцною, здоровою, отже, щасливішою «. Фізичне виховання повинно одночасно зміцнювати і тіло і дух .

Важко переоцінити і педагогічні доробки Д.Дідро в науковому осмисленні функціональної ролі фізичного виховання у пізнавальній діяльності дитини. Так, Д.Дідро дає ряд рекомендацій, щодо організацій навчальної роботи в школі, чергувати навчання з перервами; впроваджувати в режим дня ігри та вільний час.

Доктрина Ж. Руссо стосовно фізичного виховання вимагав максимальної свободи для дитини, передбачала найпростішу їжу і одяг, засуджувала будь – яке медичне лікування і містила доведення переваг щодо проживання в селі на свіжому повітрі.

Виключно високо оцінював роль сім’ї у фізичному вихованні дитини видатний швейцарський педагог і мислитель І. Песталоцці. Вважаючи, що в людській природі закладені розумові, фізичні, моральні сили, Песталоцці поділяє елементарну освіту людей на певні частини, а саме:

1) елементарна інтелектуальна (розумова);

2) моральна елементарна;

3) фізична елементарна;

Метою, зокрема, останньою, на думку педагога, є правильний експериментальний розвиток фізичних задатків людини, що дає їй спокій і фізичну самостійність, виробляє у неї певні фізичні навички.

На думку педагога – класика, початки фізичного виховання є надзвичайно простими. Вони мають місце в кожній сім’ї, коли мати спочатку допомагає дитині стояти, потім підтримує її, коли вона робить перші кроки, і нарешті вчить її ходити.

На основі природного фізичного виховання, отриманого дитиною в сім’ї, Песталоцці будує подальшу систему «шкільної елементарної гімнастики». Вона складається з низки вправ для суглобів, які охоплюють у послідовному порядку рухи, що їх роблять люди, коли їздять, ходять, піднімають вантажі, тобто із звичайних рухів, що здійснюється ними в побуті та процесі трудової діяльності.

Вимагаючи, що у дітей була розвинена здатність діяти, він мріє про створення особливої « азбуки умінь», яка має містити вправи в простих рухах – як бити, нести, кидати, штовхати, боротися, махати тощо.

Цілком логічно, що Песталоцці різко критикує сучасні школи за несприятливість піднесенню фізичних сил дітей народу. Вони тримають учнів у надто задушливих класах, придушують їх природне прагнення до руху, примушують сидіти не поворухнувшись. Між тим, фізичне виховання при тривалій його постановці могло б, як вказує педагог, відіграти неоцінну роль в оздоровленні народу.

Цікавим видаються і прогресивні ідеї німецьких філантропістів (Базедов

Швеге, Барт, Зальцман, Лахман та інші), щодо питань суто фізичного виховання дітей. Вони вважали, що всебічне фізичне виховання повинно проводитись з раннього дитинства в певних напрямках, а саме:

1) елементарних правил гігієни: режим харчування, сон, повітряні і сонячні процедури тощо;

2) використання фізичних прав, заснованих на природних рухах людини: біг, стрибки, ходьбу по колоді, рухливі ігри, їзду верхи і танці;

3) застосування рухливих ігор спеціального призначення, наприклад, так звані «нічні ігри», які використовувались як засіб подолання у дітей страху перед темнотою і, як засіб розвитку органів зовнішніх чуттів;