Сторінка
3

Фінансування освіти в контексті реалізації інноваційної моделі розвитку економіки України

Таблиця 3

Витрати на освіту в Україні та деяких європейських країнах*

* Розраховано автором за даними табл. 3.2 та Корсак К., Юрчук Л. Наука й освіта на теренах об’єднаної Європи // Науковий світ. – 2003. – № 11(64). – С. 6.

З огляду на вищезгаданий принцип, тенденцію падіння витрат держави на підтримку загальноосвітніх програм необхідно оцінити як негативну. Ця тенденція та відповідно динаміка урядових витрат на вищу освіту наведені на рис. 1. Чітко простежується, що тенденція падіння обсягів фінансування загальноосвітніх програм віддзеркалює (штрих пунктирна лінія майже співпадає з динамікою фінансування вищої освіти) тенденції зростання обсягів фінансування вищої освіти. Це свідчить про те, що приріст обсягів фінансування вищої освіти відбувається за рахунок перерозподілу коштів у межах одного їх ліміту, тобто зменшення обсягів фінансування загальноосвітніх програм, а не за раху­нок збільшення обсягів фінансування освіти в Україні. Вищі навчальні заклади через ряд об’єктивних та суб’єктивних факторів більш вдало лобіюють свої потреби при форму­ван­ні Державного бюджету України. У цей же час інтереси шкіл і середніх навчальних закладів майже не враховуються.

Як бачимо, динаміка структури розподілу державних витрат на освіту призводить до зміни оптимального їх складу. Очевидно завдяки цій негативній тенденції якість освітніх послуг в Україні значно знизилася порівняно з рівнем освіти за часів колишнього СРСР і навіть першої половини 1990 р.

Спостерігається тенденція зростання рівня диференціації населення за показником якості освітніх послуг, що надаються. Незважаючи на те, що початкова та середня освіта в України залишаються сферою суспільних послуг, що доступні всім без винятку грома­дянам України, однак якість загальноосвітніх програм у приватних і державних школах порівняти не можна.

Рис. 1. Динаміка державних витрат на середню та вищу освіту в Україні

Вивчаючи стан справ на ринку освітніх послуг, можна дійти висновку, що важливою причиною усіх проблем є тенденція усунення держави з сфери освіти. До цього потрібно додати, що якість освітніх послуг громадянам в Україні істотно впала внаслідок безсис­тем­ного та неосмисленого копіювання західних стандартів освіти. Адже за часів СРСР радянська система освіти вважалася найкращою у світі. Сьогодні Україна за цим показ­ником не входить навіть до першої двадцятки країн світу. Регрес очевидний, оскільки кош­тів, які виділяє Україна для надання освітніх послуг, зокрема, у регіони, не вистачає навіть на покриття базових статей витрат: зарплата, нарахування на зарплату, енергія та енергоносії. За даними Держкомстату, дефіцит бюджетних коштів, які виділяють щоро­ку на середню загальну освіту в містах України останні три роки, становить у різних регіо­нах від 10 до 20 %.

Необхідно зазначити, що ситуація з виплатою заробітної плати працівникам освіти в останні декілька років значно поліпшилася внаслідок істотної переорієнтації урядової політики. Сплачена не лише заборгованість, але відбувається й повільний процес підви­щен­ня заробітних плат працівників сфери освіти. Незважаючи на ці позитивні зрушення, ситуація з фінансуванням освітніх програм залишається вкрай складною.

Необхідно звернути увагу, насамперед, на відсутність прийнятного паритету заробіт­них плат (табл. 4).

Таблиця 4

Середньомісячна заробітна плата за видами економічної діяльності

у 2001 р.*

*Розраховано за даними: Статистичний щорічник України за 2001 рік. Державний комітет статистики України. Довідкове видання / За ред. О.Г. Осауленка, В.А. Головка. – С. 407–408.

Диспаритет заробітних плат у сфері освіти як інноваційно фор­мую­чого виду економіч­ної діяльності з порівняно іншими її видами де-факто повинен бути більшим, оскільки, на нашу думку, у деяких статтях табл. 4 показник середньої заробітної плати істотно за­ни­­жений. Це стосується, насамперед, оптової та роздрібної торгівлі, готельного і ресторанного біз­несу, будівництва, тобто видів економічної діяльності з характерним вели­ким розміром тіньових оборотів. На відміну від них, в освіті цей показник якщо й присутній, то не такий значний, оскільки бюджетна сфера є більш прозорою для цілей фінансового й податкового контролю. На нашу думку, зменшена вища межа оцінок середньої заробітної плати по економіці України, у той час як нижня межа встановлена більш-менш реалістично (сільське господарство, охорона здоров’я, освіта).

Однак, навіть не враховуючи ці істотні поправки на реальний стан справ, ми бачимо, що менше ніж у сфері освіти в Україні отримують лише робітники медичних закладів, про­мис­лових і сільськогосподарських підприємств. При цьому, якщо у промисловості, сільському господарстві стан справ може бути істотно змінений на краще (наприклад через зміни форм власності, методів господарювання), то в секторі освіти та медицині пул приватних установ кількісно обмежений. Освітянські та медичні послуги для того, щоб бути доступними широким верствам неплатоспроможного населення України, повин­ні бути, принаймні у середньостроковій перспективі, безкоштовними. Відтак повинні фінан­су­ватися за рахунок державного бюджету.

Додатковою характеристикою рівня фінансового забезпечення освіти є динаміка капі­тальних вкладень. Щодо цього, необхідно навести такі факти. Простежується негативна тенденція щодо їх динаміки в освіту. Якщо в цілому по економіці кумулятивний індекс приросту капітальних вкладень за період з 1994 до 2000 рр. становив майже 37 %, то ана­ло­гічний показник по освіті – лише 33,7 %. При цьому коливання показника динаміки (ланцюговий індекс приросту/падіння) знову таки відбувається в достатньо широкому діапазоні – від падіння майже на 50 % у 1996 році, до приросту на 4,2 % у 1998 році. У зв’яз­ку з цим, на нашу думку, є додаткові підстави стверджувати про відсутність у бюд­жетній політиці уряду функціонально-структурної спадковості щодо фінансування освіти.

Рівень матеріально-технічного забезпечення інтелектуального розвитку нації, освіти та науки зокрема, в умовах поширення глобалізаційних процесів і стрімкого розвитку цифрових технологій характеризують показники кількості користувачів мережею Internet та кількості персональних комп’ютерів. В Україні, за даними Світового банку, щороку з 1997 до 2000 рр. зростає кількість користувачів на 50 тис. осіб. Станом на 2000 р., кіль­кість Internet-користувачів становить 300 тис. осіб. Це 0,6 % усього населення Украї­ні, тому подібній рівень доступу до світової бази знань не можна вважати задовільним. Для порівняння, в Норвегії цей показник становить майже 49 %, у США – 34 %, у Великій Британії – більше 30 %, у Польщі – 7 %, у Румунії – 3 %, у Росії – 2 % населення. За цим показником Україна посідає 130 місце у світі. За кількістю персональних комп’ютерів Україна займає 106 місце у світовій класифікації країн за цим показником. На одну тисячу осіб в Україні станом на 2000 р. лише 17 ПК. Фактично це означає, що лише один із шестидесяти громадян – України має ПК та, відповідно, один з ста шестидесяти грома­дян доступ до світової бази знань (Internet). У сучасних умовах розвитку цифрових техно­логій це незадовільний рівень забезпечення економіки країни інтелектуальними засобами виробництва.