Сторінка
2

Фінансування освіти в контексті реалізації інноваційної моделі розвитку економіки України

У структурі основних фондів економіки України фонди невиробничої сфери протягом 1990–2000 рр. займали в середньому близько 35 %, з них основні фонди освіти – 6,3 %, а галузі науки й наукового обслуговування – 1,03 %. У 1996 році у структурі основних фондів економіки України засоби виробництва освіти займали найбільшу частку за весь десятирічний період (10,4 %). Станом на 2000 р. значення цього показника по освіті ста­но­ви­ло тільки 5,5 %, науки й наукового обслуговування – 0,9 %. У грошовому вимірі вартість основних фондів галузі освіти станом на 2000 р. становила 45,3 млрд грн, а науки – 7,6 млрд грн.

Незважаючи на невиробничий характер основних фондів в освіті й науці, ступінь їх зносу можна порівняти із середнім значенням за галузями економіки України в цілому. Станом на 2002 р. ступінь зносу основних засобів в освіті становила 49,4 %, а в науці – 42,2 %. Відповідно коефіцієнт придатності основних засобів виробництва в цих галузях 50,6 та 57,8 % відповідно. Більший рівень коефіцієнта придатності основних фондів у науці порівняно з освітою пояснюється у першу чергу тим, що основний засіб виробництва у наукових установах – персональний комп’ютер – хоча й піддається швидкому мораль­ному та фізичному зносу, однак парк ПК у науці менший, ніж чисельність ПК в освіті. Крім того, склад парку ПК у науці постійно оновлюється.

У 2001 р. у галузь освіти в Україні було інвестовано 406,8 млн грн, а в 2002 р. – тіль­ки 199,4 млн грн, що становить лише 1 % усіх капітальних вкладень по економіці Украї­ни. На дослідження і розробки було витрачено у 2001 році 79,7 млн грн, а у 2002 р. – 46,8 млн грн, що становить тільки 0,2 % капітальних вкладень по економіці України. Подібний стан справ частково можна пояснити, як уже зазначалося вище, специфікою діяльності у сфері освіти й науки. Водночас, для порівняння, на такий нематеріалоємний вид еконо­мічної діяльності, як державне управління, у 2001 р. було витрачено 328 млн грн, а у 2002 р. – 109,1 млн грн.

Таблиця 2

Державні витрати на освіту*

* Розраховано за даними Послання Президента України “Про внутрішнє і зовнішнє становище Украї­ни у 2002 році”. Офіційне Інтернет-представництво Президента України. http://www.president.gov.ua/

Як бачимо з табл. 2, у середньостроковій ретроспективі фінансування освіти з боку держави поліпшується. Поступово зростають витрати на освіту у структурі бюджетних видатків. У структурі ВВП також відбувається зростання витрат на освіту. Водночас слід зробити й певні застережливі висновки, оскільки позитивні тенденції зростання витрат на освіту нестабільні.

По-перше, в Україні існує невідповідність нормативним вимогам ЮНЕСКО, згідно з якими рекомендований обсяг державних витрат на освіту повинен становити щонаймен­ше 6 % ВВП. Однак це лише необхідний мінімум. Наприклад у Національній доктрині розвитку освіти в Росії зазначені більш істотні обсяги фінансування. Розділ „Фінансу­вання системи освіти” в російській доктрині складається з стислих описів трьох етапів збільшення фінансування системи освіти для реалізації цілей, що визначає доктрина.

„Перший етап – антикризовий (2000–2003 рр.): обсяг фінансування системи освіти не нижчий 7 % ВВП, у тому числі за рахунок бюджетів усіх рівнів не менше 6 % ВВП, з них за рахунок федерального бюджету не менше 1 % ВВП (не менше 6 % витратної частини федерального бюджету).

Другий етап (2004–2010 рр.): обсяг фінансування системи освіти – не нижчий 8 % ВВП, у тому числі за рахунок бюджетів усіх рівнів не менше 6,5 % ВВП, з них за рахунок федерального бюджету не менше 1,2 % ВВП (не менше 7 % витратної частини федераль­ного бюджету).

Третій етап (2011–2025 рр.): обсяг фінансування системи освіти – не нижче 10 % від ВВП, у тому числі за рахунок бюджетів усіх рівнів не менше 8 % ВВП, з них за рахунок феде­рального бюджету не менше 1,5 % ВВП (не менше 9 % витратної частини федераль­ного бюджету)”.

Як бачимо, обсяги фінансування освіти в Україні не відповідають не лише мінімальним міжнародним стандартам, а й підвищеним вимогам, які необхідно виконувати в перехід­них економіках, а також економіках, які переходять на інноваційний шлях розвитку.

По-друге, політика Уряду України щодо фінансування освіти є непослідовною. Фінан­су­вання освіти коливається в дуже широкому діапазоні – від 10,2 до 21,6 % усіх держав­них витрат. Це засвідчує великі коливання в абсолютних розмірах бюджетних видатків і як наслідок, відсутність у бюджетній політиці уряду функціонально-структурної спад­ковості щодо державних видатків. „Лакмусовим папірцем” реального стану справ у сфері фінансування освіти є міжнародний порівняльний аналіз. У табл. 3 наведено статис­тичні дані щодо витрат окремих країн на одного учня та студента в деяких країнах світу та в Україні.

Порівняльний аналіз дає багато інформації для роздумів. Незважаючи на відповід­ність відносних показників перерозподілу ВВП середній тенденції по Європі, в Україні абсолютні обсяги фінансування освіти істотно відстають від середньоєвропейських. Середньоєвропейські витрати на підготовку одного учня вище аналогічного показника по Україні у 8 раз, а на підготовку студента – у 20 раз. Частково подібний розрив можна пояснити диференціацією рівня життя, різницею в цінах та іншими факторами.

Крім того, ми бачимо, що в Європі, незважаючи на поширену практику платності вищої освіти, витрати на вищу освіту в середньому в 1,5 раза більше, ніж витрати на початкову і середню освіту. В Україні ситуація протилежна. З високим рівнем достовір­ності можна говорити про те, що „недофінансування” вищої освіти в Україні пов’язано з його тотальною комерціалізацією, платністю, дією кон’юнктурних факторів на ринку освітянських послуг.

Головною особливістю фінансування освіти, на відміну від фінансування науки, є те, що фінансова підтримка з боку держави повинна бути широкомасштабною. У міру наближення освітянських програм до наукових специфіка фінансування змінюється. Тут важливий поступовий перехід від широкомасштабної державної допомоги до підтримки освітянських і наукових програм за цільовим критерієм. Іншими словами, необхідно гово­рити про те, що із зростанням не лише індивідуальної, а що головне – суспільної корис­ності процесу засвоєння та здобуття нових знань форма фінансової підтримки має змінюватися від загальної підтримки до цільової. Існує основний загальнотеоретичний принцип, сутність якого полягає в тому, що фінансування загальноосвітянських програм (під цим терміном розуміється початкова і повна середня освіта) повинне відбуватися у повному обсязі за рахунок коштів держави. Отримання вищої освіти, принаймні це сто­суєть­ся ринкової економіки, повинно фінансуватися за рахунок коштів тих осіб, які її отримують. У Програмному документі ЮНЕСКО „Реформи і розвиток вищої освіти” (1995) зазначається, що при важливій ролі держави вищі навчальні заклади самі повинні шукати альтернативні джерела фінансування, проте наголошується на виваженому під­ході до комерціалізації освіти через можливі надмірні поривання вищих навчальних за­кла­дів до цього. Однак за такого підходу надзвичайного значення повинна набути система подат­кових пільг для фізичних і юридичних осіб, що вкладають кошти на освіту.