Сторінка
2

Формування дохідної частини бюджету України: наукові підходи

Така принципова протилежність у підходах до визначення основи податкової системи пояснюється тим, що Україна при переході до ринкової економіки отримала у спадок від колишнього Радянського Союзу його розподільчу систему, що базувалася на загальнодержавній і колгоспно-кооперативній власності. За такої системи цілком закономірно, що переважна частина валового внутрішнього продукту і його знову створеної частини – національного доходу – відразу централізувалася у державному бюджеті. Принципово відрізняються і внутрішні структури ВВП. Якщо в державах з ринковою економікою у вартості валового внутрішнього продукту (затрати минулої праці, прибуток підприємницьких структур і оплата праці) оплата праці становить левову частку, то в колишньому СРСР (як і нині в Україні) – зовсім незначну частину. Це не тільки дозволяло, але й зобов’язувало державу з централізованою планово-розподільчою системою брати на себе відповідальність як за формування доходів бюджету за рахунок надходжень від державних підприємницьких структур, так і за забезпечення різних соціальних потреб населення.

Чи реально сьогодні у нас змінити внутрішню структуру ВВП? Звичайно, частково питому вагу оплати праці у вартості ВВП можна змінити, якщо ту частину платежів підприємств до бюджету, яка визначається у відсотках до фонду заробітної плати, ввести в оплату праці працівників підприємств і стягувати ці платежі не з доходів підприємств, а з заробітної плати. Це не зменшить розміру заробітної плати, яку одержують нині працівники, але вирішення даної проблеми в цьому напрямі дещо змінить внутрішню структуру ВВП і наблизить її до структури ВВП країн з ринковою економікою. Але повністю вирішити цю проблему не можна у зв’язку з тим, що питома вага затрат минулої праці у вартості ВВП у нас набагато вища, ніж у промислово розвинених країнах світу, адже продуктивність праці у виробничій сфері України в декілька разів нижча, а матеріало-, енерго- і працеємність – у декілька разів вища, ніж у західних промислово розвинених країнах.

При такій структурі ВВП наші податки не можуть бути повною мірою використані державою для економічного регулювання діяльності виробничої сфери відповідно до властивої податкам регулюючої функції. Тому проблема зміни внутрішньої структури ВВП на користь оплати праці буде ще довго одним із головних завдань подальшого розвитку продуктивних сил України. І вирішитись у майбутньому вона зможе тільки таким посиленням інвестиційної діяльності, яке б забезпечило стрімке прискорення науково-технічного прогресу.

У контексті питань, пов’язаних із побудовою податкової системи України, вважаємо за доцільне звернути увагу ще на одну характерну рису української податкової системи. Мається на увазі те, що деякі податки та обов’язкові відрахування виробничі підприємства вводять у собівартість. Це призводить до зростання цін, зниження попиту, завдає шкоди конкурентоспроможності вітчизняних товарів, перешкоджає відновленню обігових коштів, що в результаті зумовлює скорочення самої бази оподаткування і зменшення надходжень до бюджету.

У податковій системі України допускається оподаткування витрат, а не результатів.

Логічно було б (не тільки з науково-теоретичних міркувань) мати податок на заробітну плату громадян – фізичних осіб, а не відрахування до цільових фондів, розмір яких визначається у відсотках до фонду заробітної плати. До речі, нині відрахування, наприклад, на соціальне страхування і до Пенсійного фонду, вносять як підприємства і установи (у процентах до фонду заробітної плати), так і робітники та службовці (з їх заробітної плати). При цьому загальні відрахування здебільшого відносяться на витрати виробництва і вводяться у собівартість. Разом з тим, окремі з них можуть перераховуватись і з прибутку (наприклад, відрахування на дорожні роботи).

Науковий підхід до формування податкової системи передбачає встановлення не одного, а сукупності податків. Кожна країна, з урахуванням характерних для неї специфічних соціально-економічних умов, визначає свої податки і відповідні їхні механізми. Їхня кількість може бути різною. Але при цьому є одне загальне положення, обов’язкове для всіх країн, якщо вони хочуть мати науково обґрунтовану податкову систему, здатну забезпечити не тільки реалізацію фіскальної функції податків, але й функції регулювання і стимулювання економіки. Мається на увазі створення такої системи встановлених у країні податків, які були б взаємопов’язані між собою, органічно доповнювали б один одного, не суперечили один одному і системі в цілому. Ця вимога до податкових систем, що створюються, загальновідома і знайшла своє місце в дослідженнях з проблем податкової справи.

Побудова та реформування податкової системи України здійснюється відповідно до Постанови Верховної Ради України „Про основні положення податкової політики України” від 4 грудня 1996 року і Закону України „Про систему оподаткування”, який був прийнятий у 1994 році (нова редакція цього Закону враховувала зміни та доповнення, внесені в систему оподаткування за 1992–1993 рр.).

У цих законодавчих актах визначені засади податкової політики, платники податків, об’єкти оподаткування, види загальнодержавних і місцевих податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що справляються на території України, основні принципи надання пільг і звільнення від оподаткування.

Платниками податків та інших обов’язкових платежів є юридичні та фізичні особи, які визначаються в законах України щодо кожного окремого платежу. Об’єктами оподаткування є прибуток, майно, додана вартість продукції (робіт, послуг), спеціальне використання природних ресурсів, заробітна плата, доходи громадян та інші об’єкти, визначені законодавчими актами України.