Сторінка
3
Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям. Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні.
Плекання культури мовлення - обов'язок кожного. Для багатьох категорій мовців воно входить у професійні обов'язки. Це освітяни, працівники культури, державного апарату, засобів масової інформації, духовенство.
Рідне слово є важливим засобом виховання людини. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав: “Мова – це віконця, через які дитина бачить світ”. Видатний учитель вважав, що мова є складовою духовної культури дитини та її культури мови зокрема: “Багата мова – багатий духовний світ, розвинуте почуття краси слова – висока моральна культура. Убогість слова – це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості”.
Якби дитина, навчаючись говорити змалку, розвиваючи своє мовлення в дитячому садку, оволодіваючи мовою в школі, постійно чула правильну, літературно-нормативну вимову, просто відпала б проблема неграмотності (залишилися б лише поодинокі випадки індивідуальної низької грамотності).
Безперечно, дбання про високу культуру мовлення в школі є професійним обов’язком передовсім учителя початкових класів. Саме він повинен дати зразок змістовного, точного, виразного та емоційного, бездоганно грамотного мовлення.
З часу виникнення педагогіки як науки вимоги до вчительського мовлення неодноразово перебували в центрі уваги дослідників. Розробляючи теорію методів навчання, Я.Коменський приділяв особливу увагу словесним методам. Їх цінність він вбачав у тому, що вони активізують дитяче мислення й мовлення, підтримують увагу, сприяють успішному засвоєнню учнями зразків дій (читання, письмо, малювання тощо). Необхідною умовою реалізації всіх цих завдань є, на думку великого педагога, досконале вчительське мовлення. Саме на нього розраховував Я.Коменський, коли писав: “Нехай учитель змушує дітей наслідувати те, що він говорить, нехай він звертає увагу на те, як вони наслідують, і нехай того, хто помиляється, він відразу виправляє”.
Творчий розвиток ідей видатного педагога минулого бачимо в численних працях К.Ушинського. Класифікуючи методи навчання, він зіставляв результативність використання вчителем бесіди й розповіді на уроці, віддаючи перевагу діалогові. При побудові запитань для бесіди вчений радить чітко продумувати їх зміст і логіку, ясно й зрозуміло формулювати. Педагог вважав, що бесіда має бути фронтальною.
К.Ушинським визначено основні вимоги до зв‘язного викладу, а саме: усна розповідь вчителя повинна бути недовгою і обов‘язково доступною для дитячого сприймання, а головна думка має легко визначатися учнями. Текст повідомлення, якщо він узятий з наукового джерела, повинен трансформуватися вчителем так, щоб учні відчували живе слово, а не “чужу фразу”.
Отже, заслугою К.Ушинського є глибоке усвідомлення ним ролі вчительського мовлення в навчально-виховному процесі, визначення основних вимог до нього, а також розробка конкретних методичних рекомендацій щодо користування бесідою й розповіддю як основними словесними методами навчання молодших школярів. Знання, на думку видатного вченого, треба доводити до свідомості учня, а для цього необхідна жива мова вчителя, його вміння захопити, зацікавити, змусити розмірковувати. Мовлення вчителя, його ерудиція, вміння вчасно посилатися на яскравий переконливий факт, скористатися прислів‘ям, приказкою, іноді вдалим жартом, а там, де потрібно, показати, як досліджуване мовне явище застосовується на практиці, навести приклади.
Професійне мовлення вчителя початкових класів перебувало в центрі уваги послідовників К.Ушинського – М.Бунакова, В.Вахтерова, В.Водовозова, Д.Тихомирова та ін., які поділяли погляди видатного педагога щодо необхідності досконало володіти навчальним діалогом. Заслуговує на увагу їхня спроба визначити основні якості вчительського мовлення, які узагальнено можна подати так: доступність, варіативність, ясність, простота, точність, логічність, емоційність.
Про якості вчительського мовлення свого часу говорив і Л.Толстой. Спираючись на власні педагогічні спостереження, найближче підійшовши до визначення стилістичної вправності, він справедливо відзначав: “Чим легше вчителю вчити, тим важче учням учитися. Чим важче вчителю, тим легше учням”. Вчений зазначає, що вчителеві необхідно суворо і вимогливо підходити до відбору лексичних засобів для повідомлення чи пояснення на уроці, уникати “незрозумілих слів,… знаходити слова простіші і доступніші”.
Отже, аналіз поглядів видатних педагогів і методистів минулого дає підстави зробити висновки про те, що прогресивна наука завжди обстоювала думку про важливу соціальну значущість діяльності вчителя початкових класів і ставила високі вимоги до його підготовки – теоретичних знань та практичних умінь. На одному з перших місць було володіння професійним мовленням.
Поняття “вчительська мова” у вітчизняній науковій літературі вперше знаходимо в розвідці “Мова вчительська на Кам‘янеччині” (1926 рік) В.Зборовця.
У цей же час видатні педагоги (А.Макаренко, С.Шацький та ін.) здійснювали пошук шляхів удосконалення професійної майстерності вчителя, наголошували на необхідності високої культури його мовлення. Хоча вміння володіти усним словом не завжди виділялось як обов‘язкове, все ж А.Макаренко наполегливо рекомендував особливо молодим учителям самовдосконалюватись у цьому напрямку. Він пропонував проводити етюдні роботи з метою оволодіння словесною майстерністю, культурою поведінки та спілкування з аудиторією. Адже без цих знань і вмінь “жоден вихователь не може бути хорошим вихователем, не може працювати, тому що … він не може розмовляти з дитиною, не знає, в яких випадках як треба говорити” .
Надзвичайно великого значення надавав слову вчителя В.Сухомлинський: ”В руках вихователя слово – такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора” [88, 160]. Культура слова, за В.Сухомлинським, виховує емоційну культуру, яка впливає на загальну поведінку людини. Педагог прагнув того, щоб “це життєдайне джерело – багатство рідної мови – було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя”, домагався, щоб “діти відчували красу слова, дбали про його чистоту”.
В.Сухомлинський закликає вчителів бути надзвичайно обережними, “щоб слово не стало батогом, який, торкаючись ніжного тіла, обпалює, залишаючи на все життя грубі рубці. Слово оберігає душу… тільки тоді, коли воно правдиве і йде від душі вихователя, коли воно позбавлене фальші, упередженості…”.
Більшість рекомендацій стосовно вироблення цінних якостей вчительського мовлення не втратила свого значення і сьогодні.
Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, пуризму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв’язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.