Сторінка
5

Формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови

Мовлення вчителя повинно відзначатися такими ознаками:

виразність - змістова, інтонаційна (й експресивна), візуальна;

правильність – орфоепічна, граматична, орфографічна, пунктуаційна;

чистота – що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;

лаконізм – при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.

Такий учитель виховає учнів, які усвідомлюватимуть, що людина, байдужа до власної мови, - “дикун”, і що культура людини – це і культура її мовлення, що культура спілкування – це не лише власне добре мовлення, а й уміння вислуховувати співбесідника, етика спілкування засобами мови, і що міміка, жести (в тому числі поза), інтонація мовлення – теж засоби комунікації, які часом володіють більшою силою впливу, ніж слово. І ще усвідомлюватимуть, що спеціаліст за освітою, який робить граматичні й стилістичні помилки, не може бути справжнім спеціалістом, бо що нечітко уявляєш, то нечітко і висловлюєш, а неясно висловлюєш, бо неясно мислиш. Мова – засіб набуття і передачі знань, умова життя нації.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

Психолого-лінгвістичні основи формування культури мовлення молодших школярів

Коли йдеться про гармонійне виховання особистості, насамперед мають на у вазі музичну освіту людини, вміння розумітися на мистецтві, знання іноземних мов, фізичний розвиток тощо. Та чи часто доводиться чути, що важко назвати людину досконалою без уміння вправно володіти рідною мовою? Але ж мова – це те що, виявляє саму сутність людини, і тому мовне виховання має бути першоелементом у цілісній системі розвитку особистості. ”Людина може володіти кількома мовами. Залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою” - зазначав Б. Антоненко-Давидович, сам щиро закоханий в українське слово та глибоко переконаний в тому, що однією й тією ж мовою . можна і полову віяти, й святий вогонь викрешувати, усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова. Людина повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

Виховувати мовленнєву культуру потрібно розпочинати з раннього дитинства, і чи не провідна роль у цьому належить найближчому оточенню дитини – сім’ї та вчителю початкової школи. Це середовище, в якому юній особистості передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність.

Відомо, що до п’яти років дитина оволодіває 60% загального лексичного запасу, який забезпечує можливість спілкування, щоб потім розвиватись і вдосконалюватись під активним впливом соціальних факторів.

Вже у початковій школі мовленнєвий розвиток повинен спиратися на вивчення теорії, оскільки саме теорія дає систему базових лінгвістичних знань, без яких неможливе вільне і грамотне володіння як мовою, так і мовленням. Розвиток мовлення учнів не треба відокремлювати від вивчення теоретичних відомостей про мову. Він нерозривно пов’язаний з вивченням системи мови.

Знання теорії мови – ще не обов’язкова умова гарного мовлення, але знання системи мови, закономірностей функціонування її одиниць розвиває мовлення учнів, вдосконалює його. З іншого боку, усвідомлення ролі мовних засобів для розвитку мовлення є стимулом до освоєння теоретичних відомостей, мотивує вивчення мовної системи.

Щоб сформувати мовну особистість необхідно враховувати дані психології. Сучасному вчителю без подібних знань неможливо обійтися на уроках. Практика ж показує, що досить часто вчителі нехтують саме цим компонентом. Але ж спілкування – не проста передача інформації однієї особи іншій. Спілкування – це необхідна умова розвитку людини в суспільстві.

Сучасна шкільна методика навчання учнів мовлення виходить з теорії мовленнєвої діяльності, концептуальні положення якої розроблені видатними вченими Л.С.Виготським, О.М.Лєонтьєвим, О.Р.Лурією, М.І.Жинкіним та ін. Ці ідеї практично були реалізовані в працях Т.А.Ладиженської, М.Р.Львова, В.І. Капинос, Н.А.Іпполітової.

Л.С.Виготський висунув такі ідеї: мовленнєва діяльність - це знакова діяльність; мовний розвиток – процес, пов’язаний із психічним розвитком, розвитком практичної діяльності, соціальних форм поводження; розвиток знакового позначення в мовленнєвій діяльності є розвитком узагальнення за допомогою мовного знаках.

Послідовник Л.С.Виготського О.М.Лєонтьєв, розглядаючи структуру спілкування як діяльність, виділяє такі його риси: інтернаціональність (наявність специфічної мети, специфічного мотиву); результативність, тобто ступінь збігу досягнутого результату з накресленою метою, обов’язковий соціальний контроль за процесом спілкування і його результатами [55; 95].

На основі теорії діяльності О.М.Лєонтьєва розвивається теорія поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперина. Вона дозволяє зробити висновок про те , що навчання мови має розглядатися як навчання різних видів мовленнєвої діяльності.

У формуванні комунікативно – мовленнєвих умінь учнів можна виділити кілька етапів:

- попереднє ознайомлення з метою дії, створення необхідної мотивації;

- складання схеми передбачуваних дій;

- виконання дій у матеріальному чи матеріалізованому вигляді;

- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої ;

- виконання дій подумки.

Ученими ( Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, І.А.Зимня) розроблені основні положення особистісно-діяльнісного підходу до навчання. „Згідно з особистісно-діяльнісним підходом у центрі навчання перебуває сам школяр, його мотиви, цілі, його неповторна психологічна індивідуальність, тобто учень як особистість. Вчитель в контексті такого підходу визначає навчальну мету уроку й організовує, спрямовує і корегує весь навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь.

Розглядаючи спілкування як організацію і керування навчальною діяльністю учнів, прихильники особистісно-діяльнісного підходу орієнтують процес навчання на вирішення школярами дослідницьких, комунікативних, пізнавальних завдань, а це вимагає визначення таких видів мовних робіт, що спрямовані на розвиток творчих здібностей учнів.

Щоб створити методику, яка б сприяла розвитку культури мовлення учнів, необхідно спиратися на моделі формування мовлення (О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, І.А.Зимня), що мають деякі загальні риси: допускають наявність проміжної фази розгортання створеної раніше програми висловлення; розглядають ступені, відбивають механізми породження висловлення.

Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення – мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”.

Таким чином , розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку учня.