Сторінка
14

Механізм кредитування юридичних осіб і шляхи його вдосконалення

ОЦІНОК.

Вищесказане ще більше стосується коефіцієнта абсолютної ліквідності і коефіцієнта поточної ліквідності (коефіцієнта покриття).

Коефіцієнт покриття процентних виплат [81, с.164] (він же "доподаткове покриття відсотків" [78, с. 290] обчислюється за формулою 2.2:

Коефіцієнт

покриття Прибуток до сплати відсотків та процентів

процентних = --------------------------------------------------------------------

виплат Витрати за відсотками (2.2)

Можна було б продовжити розгляд коефіцієнтів, котрі, затвердженням Томаса Карліна й Альберта Макміна III, становлять "інструмент фінансового аналізу, який частіше, ніж інші, переоцінюють і яким більше, ніж іншими інструментами, зловживають" [49, с.268], але для проведення подальшого дослідження зупинимось на розгляді існуючих коефіцієнтів і продовжує вивчати, існуючу методологію оцінки кредитоспроможності позичальників. Наступне, що виявлено — відсутність єдиного розуміння "нормативних" значень коефіцієнтів. Наприклад, стосовно "нормативного" значення ко­ефіцієнта поточної ліквідності (коефіцієнта покриття) деякі спеціалісти стверджують таке: "щодо промислових підприємств поточне співвідношення 1,2 і вище розцінюється як хороший стан ліквідності" [78, с.290]; або таке: "зазвичай на практиці вважають, що коефіцієнт покриття 2:1 близький до нормального для більшості форм діяльності ." [81, с.158].

Слід зазначити, що крім терміну "норматив" [49, с.276], вживають також терміни: "критичне нижнє значення", "орієнтовне нижнє значення", "реко­мендована нижня межа" [50, с. 101-102], "нормальне значення" [66, с.73], "оптимальне значення" [24, с.200] та ін., що, звісно, не додає процесу інтер­претації значень коефіцієнтів ясності й однозначності.

Отже, цілком закономірно виникає запитання: які "нормативні " значення вибрати для використовуваних коефіцієнтів і чому саме такі?" Припускається, що "нормативні" значення коефіцієнтів мають бути саме такими, а не іншими.

Підхід, застосований при розробці методики оцінки кредитоспроможності позичальників, можна характеризувати як "цілеспрямований", тобто підсумковий результат використання методики повинен однозначно інтерпретуватися і давати можливість чітко відповісти на конкретне запитання, а саме: кредитоспроможний позичальник чи ні?

Називаючи застосовуваний підхід цілеспрямованим, необхідно усвідомлювати, що цілі може мати лише суб'єкт стосовно об'єкта, на що, зокрема, акцентують увагу Метьюс і Перера [61, с.151]. У нашій ситуації суб'єктом є кредитор, а об'єктом — позичальник. Отже, основними характеристиками цього підходу є цілеспрямованість і, як наслідок, суб'єктивність.

Наступний етап побудови нової методології — визначення факторів, від яких залежить кредитоспроможність позичальників. [35, с.54]

Кредитоспроможність як "спроможність" визначається, з одного боку, "необхідністю" погашення кредитної заборгованості, а з іншого — “можливістю" позичальника зробити це. Тобто відповідність "необхідності" та "можливості” й означатиме "спроможність". Конкретизуючи сказане, зазначимо, що "необхідність" відображається умовами кредитування (величина кредиту, величина відсотків, період кредитування тощо), а "можливість" — здатністю позичальника генерувати грошові потоки, достатні для погашення заборгованості за даних умов кредитування.

Зважаючи на викладені вище міркування, доцільно зупинитися на, двох основних факторах, які визначають кредитоспроможність позичальника:

а) умови кредитування;

б) здатність позичальника генерувати грошові потоки.

Оцінка кредитоспроможності позичальника може здійснюватись двома методами:

а) метод коефіцієнтів грунтується на доборі оптимальних для конкретного позичальника коефіцієнтів та їх нормативних значень і аналізі їх у динаміці й порівнянні з середнім значенням у галузі або із значеннями на аналогічних підприємствах;

б) метод рейтингової оцінки грунтується на присвоєнні певної оцінки

(бала) за значення того чи іншого показника в кожній групі коефіцієнтів (на

вибір банку) відповідно до встановленої банком шкали. Потім виводять загальну оцінку (бал), яка й визначає ступінь кредитоспроможності конкретного позичальника.

Кожен банк удається до своїх методів оцінки кредитоспроможності позичальників, однак усі ці методи підпорядковані певній системі фінансових показників, які характеризують клієнта: обов'язковість у розрахунках за раніше одержані кредити, поточний фінансовий стан, здатність у разі потреби мобілізувати кошти з різних джерел. [67, с.311]

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються банком на основі специфіки його кредитної діяльності. Для такої оцінки банком використовуються об'єктивні і суб'єктивні показники діяльності клієнта.

До об'єктивних показників діяльності клієнта належать: 1) об'єм реалізованої продукції, 2) прибуток, 3) грошові потоки, 4) збитки, 5) склад і динаміка дебіторської і кредиторської заборгованості, 6) рентабельність діяльності підприємства, 7) рентабельність продукції, 8) коефіцієнти ліквідності балансу, 9) собівартість продукції, тощо. Чинники суб'єктивного характеру включають: 1) ефективність керування підприємством, 2) макроекономічну ситуацію, 3) стан розвитку галузі позичальника, 4) ринкову позицію позичальника і його залежність від циклічних і структурних змін в економіці і галузі, 5) наявність державних замовлень і державної підтримки, 6) історію погашення позички в минулому, 7) форму власності тощо.

Комерційні банки західних країн використовують на практиці складні системи різноманітних фінансових показників для оцінки кредитоспроможності своїх клієнтів Ці системи відрізняються одна від одної кількістю показників, що застосовуються, як складові частини загального рейтингу позичальника, а також різними методиками складання характеристик та визначення їх пріоритетності. Так у практиці банків США застосовується «правило п'яти Сі».