Сторінка
2

Механізм кредитування юридичних осіб і шляхи його вдосконалення

На основі даної інформаційної бази, здійсненого аналізу досліджуваного питання, проведеного особистого спостереження, узагальнивши всі матеріали, в

магістерській роботі викладені власні напрацювання, ідеї, пропозиції для подальшого розвитку та вдосконалення банківської системи України.

РОЗДІЛ 1

Теоретичні основи організації кредитної діяльності в

банках України

1.1. Сутність кредиту та принципи кредитування

Кредитна система — це база, на якій будуються всі економічні відносини у суспільстві. Нині в Україні сформовано лиш одну складову кредитної системи — банківську. Інша ж її складова — сукупність кредитних відносин, здійсню­ваних банками та небанківськими кредитними організаціями, — перебуває в процесі становлення. Його перебіг в Україні складний. Центральний і ко­мерційні банки постійно прагнуть удосконалити організацію кредитних відно­син в країні, принаймні усунути численні її недоліки. Та оскільки теоретична база і відповідно теоретичне обгрунтування організації кредитних стосунків між банками й позичальниками у нас лише започатковуються, це удосконалення зводиться до постійних змін уже діючих положень, заміни одних інструкцій іншими, що завдає клопоту і працівникам, і клієнтам банків.

Саме для того, щоб повністю і точно розкрити суть та проблеми питання дипломної роботи розглянемо та надамо тлумачення основним економічним поняттям, на яких і побудований процес кредитування.

Кредит як кредитні відносини — економічна категорія, закони його існування — об'єктивні. Будь-який законодавчий документ не може змінити сутності цього явища. Воно не залежить від суб'єктивних суджень людей.

Незважаючи на те, що сьогодні більшість вітчизняних економістів роз­глядає кредит як економічні відносини (а не як позичку), в статті 5 розділу 2 проекту Закону "Про банківський кредит" подано таке його визначення:

"Банківський кредит — грошові кошти в національній чи іноземній валюті, що надаються кредитодавцем позичальнику на умовах повернення, платності, строковості, забезпеченості і цільового використання (тобто кредит ототожнюється з грошима, які виконують абсолютно інші, не властиві кредиту функції). Звідси випливає, що кошти банківського кредиту після його надання позичальнику є його власністю. Відмітимо, що останнє суперечить Закону України "Про власність", чинному з 15.04.1991 р., в статті 4 якого зазначено: "Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йо­му майном . Має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать Закону ." [2], тобто дарувати, продавати, міняти або зберігати і нікому не віддавати. За таких обставин безумовне цільове використання позичальником позики є вельми проблематичним: якщо він саме як власник позики має право робити з позиченими коштами все, що заманеться (тобто і не повертати їх), то, виходить, банк не вправі ні проконтролювати, ні вплинути на позичальника як щодо цільового використання позички, так і щодо стягнення боргу та відсотків.

Однак практика засвідчує інше: позичальника із самого початку обмежують у правах користування позикою: по-перше — її терміном, по-друге — умовою цільового використання. Наявність зазначених обмежень не дає підстав вважати надані на певний час (позичені) кошти власністю позичальника.

Варто зупинитися ще на одному визначенні кредиту, наведеному в статті 2 нового Закону України "Про банки і банківську діяльність": "Банківський кредит — будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка га­рантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продов­ження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату про­центів та інших зборів з такої суми" [1].

Як бачимо, в цьому законі кредит уже не ототожнюється із грошовими (або матеріальними) коштами (як, скажімо, у Законі "Про оподаткування прибутку підприємств" чи в проекті Закону "Про банківський кредит"), а розглядається як зобов'язання, що випливають (відповідно до статей 4 та 151 Цивільного кодексу України) з договору або з інших підстав. Тобто кредит розглядається як економічні відносини, передбачені законом або як такі що не суперечать йому.

Таким чином, у різних законах України маємо різні підходи до тлумачення суті однієї й тієї ж економічної категорії — кредиту, на якому, зрештою, бу­дуються всі кредитні відносини в країні. А це, безумовно, справляє негативний вплив на організацію банківського кредитування в цілому.

Якщо припустити, що всі викладені вище засади не суперечать одна одній, одержимо таку сукупність принципів кредитування:

1) повернення (поворотність) кредиту, 2) терміновість кредитування (терміновість кредиту, терміновість повернення кредиту), 3) цільовий характер кредитування (цільовий характер кредиту), 4) диференційований характер кредитування (диференційований характер кредиту), 5) забезпеченість кредиту, 6) платність кредитування (платний характер кредиту, платність кредиту).

Не претендуючи на вичерпну оцінку перелічених принципів, спробуємо дати наукове обгрунтування їх тлумаченням та відповідності цілям і завданням сучасної організації банківського кредитування.

Передусім розглянемо суть і, власне, необхідність принципу поворотності (так його названо в підручнику "Финансы, денежное обращение, кредит" за ред. проф. Дробозиної) або принципи повернення кредиту (за Положенням НБУ "Про кредитування"). Перше джерело поворотність кредиту тлумачить як принцип кредитування, що "виражає необхідність своєчасного повернення отриманих від кредитора фінансових ресурсів після завершення їх використання позичальником ."[92, с.130]. У положенні НБУ пояснення суті принципу повернення кредиту немає. Та головне, на наш погляд, з'ясувати — про повернення (чи поворотність) чого йдеться — позички чи кредиту. Якщо погодитися, що кредит і позичка — одне й те ж, то немає значення, як говорити: повернення (або поворотність) позики чи повернення (або пово­ротність) кредиту. Але якщо виходити з того, що кредит — це економічні відносини з приводу зворотного руху позиченої вартості (тобто позички), то тоді вираз "повернення кредиту" виявиться просто абсурдним, оскільки означатиме повернення . економічних відносин. Отже, мова може йти лише про повернення позички, тобто про зворотний рух позиченої вартості як істотної ознаки кредиту, який існує об'єктивно і тому не потребує суб'єктивних принципів його організації. Із цього випливає, що немає ніякого значення, буде чи ні поворотність — суттєву рису кредиту введено до складу принципів кредитування, оскільки мова йде про надання позички, яка має зворотний характер руху, а не про будь-які надані грошові кошти (як, наприклад, у випадку фінансування).