Сторінка
2

Семантичні особливості вставлених конструкцій в українській мові

- побіжні зауваження, “мимохідь (“між іншим”) висловлене пояснення” [5, 175]: Катерина підсунула ближче на край столика лампу, щоб видніше було читати, і Степан Петрович, тримаючи ближче до правого ока видющого, силкуючись, почав розбирати покарлючені рядки й літери: “Брате, Степане, пишу до тебе з того місця, куди ти з братами (закреслено “заслав”) продав мене .” (Винниченко В.), Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди (Хвильовий М.);

- коментар: – Ваш хліб? Ваш хліб? – раптом скажено вискочив з-за воріт сам Партнер, що, не покладаючись на челядь, сам став берегти економію. – Ах ти, ж злодію! Вон звідци (погана лайка)! Вон, щоб вашого і духу не було іля моїх воріт! Я вам покажу ваш хліб! (ВинниченкоВ.), Урочище, весь його крутояр потопає в розквітлих акаціях, що стали ярусами по схилах (насадили їх уже після війни, щоб захистити ґрунт від ерозії), а по самому дну урочища блискоче вода (Гончар О.), – А що таке, Івасику? Що тобі, сину? Ваня-Івасик нічого не відповідав. Потім раптом підвівся й суворо сказав (по-російському): – Нічого. Я стомився. Тільки, тату, будемо тепер говорити між собою по-російському (Винниченко В.);

- примітки, які за своїм змістом не мають прямого відношення до основного речення, з’являються в процесі повідомлення під впливом асоціативних зв’язків, допомагають глибше і точніше сприйняти висловлювану думку: Поезія стає не позамовною, як було у заумників, і не протимовною, що свідомо ламає мовні норми, як це є, приміром, у ранніх поезіях Андієвської (які, до речі, будь сказане, саме через це не здаються мені поезією, бо те не мистецтво, що йде проти свого матеріалу), а так би мовити, метамовною, над мовною, виходячи при цьому з можливостей, закладених у самій мові (Шевельов Ю.), Під нігтями – чорні окрилля мастила (Спить трактор надворі, накритий дощами і тишею) (Драч І.), Він ріс отут, де мріють чорні доти, Кохав, трудився. (Даль пливе в диму), Земля моя, кому твої щедроти, Як не бійця, не сину твойому? (Малишко А.);

- зауваження автора про поведінку мовця, його манеру висловлюватися, хвилювання, здивування і мотиви його висловлювання: Чи – що там критися! – зігріла чарка п’яна (Рильський М.), В кімнаті (в лікаря?) чути настояний дим від міцних сигар (Вільде І.), – Слухайте! – нарешті схаменувшись, почала вона (без гніву, без серця, навіть з співчуттям до мене), – що це вам Бог дав сьогодня (Винниченко В.), А з тої бурі полум’я, над яким кружляє, каркаючи, ворон (“І як він собі крил не обсмалить?” - думає Титович), з того пекла вогняного виразно долітає до його вуха Маріорин лемент: “Ох, коли б мені вмерти від тої зарази…” (Коцюбинський О.), – А коли ви учитель, то сідайте, будемо їхати разом: гостя до вас везу! – Якого гостя? (“Чи не Марко?” – блиснула думка) (Васильченко С.);

- зауваження, які мають характер зіставлення або протиставлення з основним повідомленням: Окрилені піснею, вони жили зараз в іншому, уявному світі (але реалістичнішому для них зараз, аніж сама дійсність) – у світі узагальнених образів (Головко А.), Регочу на кутні – буде легше (а як буде важче – теж не гріх) (Стус В);

- зазначення місця: Споконвіку їх куток Кононівни (що за річкою) пишався найкращими кіньми (Ле І.), А що, якби знайшлася хоч одна, – в монастирі десь або на горищі? Якби вціліла в тому пожарищі – неопалима купина? (Костенко Л.), Проходить новочас (В колись нудній кімнаті) – Не вбачиш, як летить, – Хоч в злиднях, та в огні (Багряний І.);

- зазначення часу: Сусідами в Бурдюгів – ми, біля нас живе баба Баклажка, далі Коробки, Стародубці. Навпроти Бурдюга ніхто не мешкає – там лимарська круча робить крутий вигин, а навпроти нас – дід Конюшок, біля діда – Зваричі, далі – Прилипки, Байдачні, Наливайки. Чомусь так склалося (і давно, не за нашої пам’яті), що ці перші на Шевченківській вулиці родини тяжіють до одного гурту (Міщенко Д.), В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі… (Вишня О.), Одне лихо – на милицях стрибає Сашко. Міною його покалічило ще хлопчаком (тоді, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало, зостався на все життя скаліченим (Гончар О.);

- повідомлення фактів, які пояснюють причину того, що сказано в основному реченні: Хоч я по їй і одинокий (Бо, бачте, пари не найшов) Аж до погибелі дійшов) (Шевченко Т.), І, помовчавши, ніби вагаючись, розповісти Тоні чи ні, брат став упівголоса згадувати якогось льотчика, певне, близького йому, і як він, льотчик той, перед вильотом запитав свого старшого: А ото ж гроза? – і вказав на тучу, могутню, синю, що над горами стоїть (бо аеродром їхній там, де ліси, де високі гори…) (Гончар О.), Червоний та ополистий (пішли літа в живіт), І ще ж він думав, сподівався зжерти Давно жаданої землі (Багряний І.);

- значення допустовості, коли в основній інформації йдеться про факт, який суперечить в додатковому повідомленню тому, що сказано в основному: Унтів так і не продали (хоч дуже шкодували, що справді не мали з собою в запасі…) (Багряний І.), Тільки Іван працює на заводі і робить революцію, і Мусій ховає гвинтівки (хоч в Одесі й стоять французи) (Яновський Ю.), До того ж згадала ця братія про колись уже виконані тут роботи (хоч і було їх на копійку), спом’янула якийсь свій договір, що його, мабуть, уже й миші з’їли (Гончар О.);

- вказівка на умову, за якою відбуватиметься подія в основному повідомленні: Нікого з чабанів далеко не пускають з отарами на територію полігона, як Горпищенка, лише йому (якщо тільки тихо там) дозволяють заходити з вівцями туди, куди іншим зась (Гончар О.), І що ясніший я, то мушу Усе темнішу тінь тягти… Душе (якщо я маю душу)! Яка непереможна ти! (Плужник Є.);

- характеристика особи за зовнішніми ознаками, професійною діяльністю, освітою, віком, приналежністю до певної соціальної групи: Директор тресту (ви мусите його знати – такий ставний, високий, з русявим волоссям, він часто виступає на міських зборах) вручає йому путівку, а наш Олег Петрович стоїть мов закам’янілий (Вільде І.), Сімнадцятилітня Мотря Забейко – кравецька учениця (освіта: чотири роки гімназії – і стоп!) (Вільде І.), Тітка доводиться Ільковій матері рідною сестрою (вона поміж них середульша), а мати каже Ількові, що в усіх них однаковісінькі очі, отже в нього такі, як у тітки Ониськи (Гуцало Є.);