Сторінка
2

Дві моделі жіночої емансипації

Наступне покоління – тих, хто виступив у 1880-1890-х роках –продовжує і розвиває започатковану традицію, але реалізує також нові, актуальні завдання емансипації жіночої особистості у соціальній та родинно-побутовій дійсності. Це було покоління Наталії Кобринської, Олени Пчілки та їхніх молодших товаришок. Головними досягненнями цих діячок стали заснування Товариства руських жінок 1884 року із Н.Кобринською на чолі, а також вихід у світ жіночого альманаху "Перший вінок" 1887 року. Кількома роками пізніше Кобринська започатковує серію видань "Жіноча бібліотека", видає альманах "Наша доля" (1893-1896), в якому також виступають авторки із Наддніпрянської України. Ці ініціативи наочно засвідчували народження жіночого руху, його об'єктивну запотребованість у суспіль-стві, не випадковість та гостроту порушуваних жінками загальносуспільних проблем.

Кобринська, діючи в умовах Австро-Угорщини, спиралася на австрійсько-німецький досвід жіночого руху (так само, як і дещо пізніше, Ольга Кобилянська). Вона зосереджувала увагу на здобуванні жінкою широких громадянських прав та доступу до надбань освіти, науки і культури. Емансипація жінки сприймалася нею та її послідовницями як необхідна засада суспільного поступу, що поєднується із іншими вимогами прогресу.

Іншу модель тогочасного фемінізму демонструвала Олена Пчілка. Вона працювала на розвиток не стільки громадянських, скільки культурних потреб української жінки, прагнула вписати їх у ширший контекст визвольної боротьби у Росії. Культурницька програма Олени Пчілки мала ширший резонанс і більше послідовниць. А найважливіше, що дух культурництва письменниця плекала у власній родині, і її дочки, серед яких геніальна Леся Українка, його успадкували та розвинули.

Ця відмінність двох лідерок є дуже переконливим аргументом на користь думки про представлення ними двох моделей українського фемінізму. Розуміння жіночого питання було предметом постійних суперечок серед українських діячок. Звичайно, тут певну роль відігравала відмінність характерів та особистої вдачі, також мали значення родинні традиції, виховання та світогляд. Але треба звернути якнайпильнішу увагу на відмінні умови суспільної дійсності Росії та Австро-Угорщини, що спричинювали різні позиції галичан та східних українок в обстоюванні жіночих прав. Зокрема, такою підставою було становище жінки в обох державах.

Альманах "Перший вінок" став результатом об'єднаних зусиль українських діячок із обох боків австро-російського кордону, і це треба відзначити як безперечний успіх тогочасного національно-культурного руху. Жінки згуртувалися у цьому спільному проекті, прекрасно розуміючи, що існує більше того, що їх об'єднує, аніж такого, що роз'єднує. У збірнику опублікували свої твори письменниці, які зробили вагомий внесок у національну культуру: Наталія Кобринська, Олена Пчілка, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська. Незважаючи на труднощі з виданням, малий розголос у публіки та неможливість зробити український жіночий альманах регулярним (планувався "Другий вінок", але він не побачив світу), "Перший вінок" усе ж виконав свою важливу місію. Він не тільки представляв творчий доробок жінок-письменниць, а й виокремлював жіночу проблему як загально-суспільну, адже у збірнику містилися програмні статті про жіночий рух у Галичині та Європі Н.Кобринської.

Важливо відзначити, що від часу видання альманаху загострюються дискусії про розуміння "жіночої квестії". Обраний українськими феміністками поміркований та ліберальний тон не задовольняє молодших представників цього руху, зокрема Лесю Українку та Ольгу Кобилянську. У чому тут полягала суперечність? Справа жіночої емансипації ставилася у залежність від широко зрозумілої визвольної справи. Через це вимоги жіночого руху згладжувалися та пом'якшувалися, аби не привертати загальної уваги, У програмних публікаціях у "Першому вінку" така позиція характерна для Н.Кобринської і Олени Пчілки. Так, у поетичній відозві "Перший вінок" Олена Пчілка чітко виявляла адресата жіночого альманаху: вона заявляла, що він видається не для "славутних митців", а для "душ несміливих, лагідних". Тим самим применшувалася та принижувалася вага робленої справи. Саме така норма була неприйнятною для молодшої генерації діячок жіночого руху, що засвідчили, наприклад, радикально феміністичні постаті ранніх повістей Ольги Кобилянської.

Виразні сліди полеміки щодо жіночого питання простежуємо у листуванні Лесі Українки. Поетеса разом із матір'ю підтримала ініціативу жіночого альманаху, однак мала у цій справі і свої застереження. У листі до М.Драгоманова від травня 1893 року вона писала: "З Вашою думкою про жіночий журнал я згідна. По нашій думці, власне, не мав би то бути виключно жіночий журнал, та й взагалі зовсім не такий, яким хоче чи хотіла зробити п. Кобринська. Як на мене, то я не розумію, що нового ще можна видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї" [7, 152].

Треба пам'ятати, що Леся Українка відстоювала свою позицію перед політиком та ідеологом Драгомановим, який був досить впливовою особою у галицькому українському русі й мав там послідовників та учнів (І.Франко, М.Павлик та ін.). Очевидно, Драгоманов підходив до жіночого руху із погляду європейського інтелектуала-поступовця і мимовільно переносив європейські реалії життя на український ґрунт. Подібного погляду дотримувалася й Наталія Кобринська. Їй ішлося передусім про відстоювання соціальних та національних прав жіноцтва. Задумувалася програма елементарної жіночої просвіти, роз'яснення жінкам їхніх громадянських прав та залучення до спільної, організованої діяльності. У цьому зв'язку література оцінювалася в її прикладному, практичному значенні як носій поступових суспільних тенденцій.

Леся Українка у листі раз виступає із багатозначним "ми" (можна здогадуватися, що її думку поділяла матір, але може це бути тільки риторичною фігурою), але далі однозначно стверджує власну позицію ("як на мене ."), її протест викликає саме таке практичне, меншовартісне розуміння літератури, свідомість того, що її можна легко залучати на службу поступовим ідеям та доктринам. Молода поетеса уже, як бачимо, цілком свідома автономії літератури, її унікальності як творчого досвіду, через те вона принципово не може погодитися із поглядами старших (Н.Кобринської).

Відмінність поглядів в обох випадках є цілком наочною і не потребує спеціальних коментарів. У випадку Кобринської, Драгоманова та молодих галицьких радикалів на чолі з І.Франком мислилося про жіночу емансипацію як частку загального радикального політичного руху. Відтак літературі відводилося місце на службі популярної ідеології. Леся Українка, навпаки, наголошує на неможливості такого застосування літератури, бо воно не може привести до жодних художніх здобутків, а лишиться тільки голою ілюстрацією ідеї. У згаданому листі вона додає: "Не скучно хіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та й ще з таланом, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий" [7, 152]. Отже, на її переконання, у літературі важить не ідеологічна вартість, а талант, уміння психологічно переконливо представити жіночий характер, до того ж у його органічних зв'язках із дійсністю. Інакше феміністична ідея в літературі виглядатиме штучною та ходульною.