Сторінка
3
Пізніше розходження поглядів на жіноче питання ускладнило і проблематизувало співпрацю різних авторок у проектах Н.Кобринської. У листі Лесі Українки від 12 березня 1895 року є таке пояснення цього моменту: "Вона (Кобринська), певно, сердиться на мене за те, що я ухилялася від бібліотеки сеї (мова йде про згадувану вище "Жіночу бібліотеку", започатковану Кобринською в 1893 році – Л.Т.), але щось я не маю серця до сього видання, надто після того, як побачила його, – і така се вже вузенька річечка, сі жіночі видання. Коли ж кому і так судилось не глибоко та не широко плавати, то не хочеться позбавляти себе остатньої волі. Я гадаю, що англічанки не такими річками виплили в море" [7, 290]. Тут, на відміну від попереднього листа, маємо вже не просто критику й опозицію, а й чітке переконання "іншого шляху", що випливає із блискучої обізнаності в європейському феміністичному русі та його успіхами у XIX столітті. Леся Українка від імені молодого покоління засвідчує потребу не замикатися на власне жіночих проблемах, а ставити їх у широкий суспільно-культурний контекст.
Отже, в середині 1890-х років визначається більш чітка й категорична позиція в українському жіночому русі, її головні репрезентантки – Леся Українка та Ольга Кобилянська. Якщо Леся Українка у той час висловлювала свої погляди у приватних листах та лишалася їм вірною у власній творчості, то Кобилянська відверто задекларувала новий фемінізм на сторінках своїх ранніх повістей "Людина" та "Царівна". Такі переконання знайшли співчуття та розуміння серед молодого покоління українських діячок, які на той час входили в літературу: Надії Кибальчич, Галини Журби, Людмили Старицької-Черняхівської тощо.
Так, Кобилянська у своїх повістях зобразила програмну героїню, котра у своєму часі та у своїх умовах репрезентувала тип інтелігента, який раніше був представлений у повістях І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б.Грінченка, І.Франка. Це жінка-емансипантка, свідома власної автономності, жінка, готова боронити своїх людських прав і своїх, неприйнятних для загалу, переконань. Вона мріє " .передусім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола, збагачувати його, довести до того, щоб став сяючим, прегарним . Свободний чоловік із розумом – се мій ідеал" [4, 193], як героїня повісті "Царівна" Наталка Веркович.
На межі XIX та XX століть творчість жінок уже складається у цілком самобутнє явище. До числа старших жінок-письменниць (крім згаданих вище, Грицько Григоренко, Євгенія Ярошинська, Любов Яновська та ін.) долучається гроно молодих талантів. Це Христя Алчевська, Надія Кибальчич, Наталя Романович-Ткаченко, Галина Журба, Галина Комарова. По суті, в новому літературному поколінні жіночий голос звучить на повну силу, їхня творчість засвідчує перехід жіночої літератури у нову епоху, її тісну співдію із чинниками модернізації культурної традиції. Але головні представниці жіночої літератури - Кобилянська та Леся Українка, за слушним висновком С.Павличко, якнайсерйознішим чином уплинули на новітні орієнтації нашої літератури і, зрештою, стали ключовими постатями у ній. "Той факт, що саме дві жінки, – зауважувала дослідниця, – спробували зруйнувати панівну ідеологію у сфері культури, не здається випадковим" [6, 69]. Отже, велике значення їхньої творчої діяльності сьогодні вже ні в кого заперечень не викликає.
Стосовно тієї визначної ролі, яку відіграли провідні жінки-письменниці кінця XIX та початку XX століття в національній свідомості українців у цілому, і досі точаться суперечки. Наприклад, В.Агеєва стверджує, що ця роль актуальна і через століття, у нинішній ситуації. Вона, зокрема, пише: "У прозі, скажімо, Ольги Кобштянської ми досі наголошували постаті "нових жінок". Але водночас у багатьох творах вона моделює і образи "нових чоловіків", розгортає перед читачами ситуації, які б окреслили можливість інших стосунків між статями, можливість паритетності . Леся Українка здійснює безпрецедентне, здається, навіть у контексті всього європейського модернізму перепрочитання основоположних культурно-філософських кодів, мотивів, світових сюжетів і міфологем з урахуванням жіночої перспективи, жіночої присутності в культурі . Якщо українська література XIX століття підносила переважно освячену й опоетизовану материнську іпостась жіночності ., то в літературі XX століття жінка вже з'являється у багатьох нових ролях і поставах" [1, 306-307].
Однак не можна залишати на маргінесі літературного процесу кінця XIX та початку XX століть творчість інших, менш відомих авторів-жінок: Надії Кибальчич, Дніпрової Чайки, Любові Яновської, Христі Алчевської, Уляни Кравченко, Одарки Романової, Галини Журби, Катрі Гриневичевої, Людмили Старицької-Черняхівської та багатьох інших. Адже ця творчість не була лише благодатним тлом для інших, більш визнаних письменників. Треба сказати, що нерідко ці призабуті на сьогодні літератори дали твори першорядної ваги, навіть шедеври, які сьогодні можемо сміливо ставити в ряд найзначніших досягнень української культури межі віків. Важливість їхньої творчості для повноцінного літературного процесу можна уявити тільки тоді, коли відслонимо завісу забуття й уважно перечитаємо надбання української жіночої літератури.
Дві моделі жіночої емансипації переконливо виявляють особливості розвитку жіночої ідеї в українській культурі - від наслідувально-ліберальної до самостійної та послідовної. Переплетіння соціальних, політичних, економічних, демографічних та інших інтересів зумовлює складність і неоднозначність тенденцій емансипації жінки. Однак на межі століть відмінності феміністичних процесів Західної України (Галичини й Буковини) та Наддніпрянщини згладжуються, завдяки емансипаційній діяльності нового покоління суспільно-культурних діячів, тобто покоління Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Це покоління ставить жіночу ідею на висоту найбільш відповідальних проблем тогочасної суспільної дійсності.
Завантажити реферат