Сторінка
2

Ґендерний аспект жіночого міфу в романах Р.Федоріва “отчий світильник” і “чудо святого георгія о зміє”

Свідомо чи ні, Р. Федорів створює не самі лише літературні жіночі персонажі, а свого роду психологічні моделі, які мимоволі викликають асоціації з теорією К.-Г.Юнга про наявність у підсвідомості людини вроджених ідей та образів. Мова йде про архетипи анімуса та в першу чергу аніми, ілюстрацією якої можуть виступати федорівські героїні. Вічний образ аніми, зафіксований в індивідуальному несвідомому кожного чоловіка, час від часу знаходить своє втілення у реальному житті. К.Юнг згадує про “ . виражений аніма – тип. Так званий “загадковий” (букв. – “сфінксоподібний”) характер складає обов’язкову частину психологічної екіпіровки цього типу поряд з мінливістю та інтригуючою невловимістю . Жінка цього типу стара і молода, мати і донька, наділена більш ніж сумнівною цнотливістю, але по-дитячому невинна й, до того ж, володіє тією наївною хитрістю, яка так обеззброює чоловіків” [7, 185].

Подібні ж риси фіксуємо у зображуваних героїнь, які покликані уособлювати уявлення автора про ідеальну жіночність, досконалий фемінний тип, наділений особливою владою над чоловіками. Такою є Настуся, яка не маючи надійного соціального та шлюбного статусу, зберігає вплив на коханця-князя протягом цілого свого життя, при цьому усього лише зберігаючи власну самобутність. Теслярська донька Ясіня, “потолочена князем квітка”, теж не пройшла непоміченою крізь долю Володимира Ярославовича; думка про неї “залишила по собі незбагненне для нього почуття вини і причетності до гріха; всі інші дівки й молодиці, з якими переспав і число яких для лічби . карбував карбами на чересі, забулися і минулися, а Ясіня, хоч скільки вже років минуло, не забулася .” [5, 80].

Р.Федорів далекий від наміру аналізувати та досліджувати природу жіночого феномену – у його романах зустрічаємо лише злегка окреслені спроби вловити характерні прикмети її “інакшості”, у першу чергу духовної, метафізичної. У той же час не полишена осторонь і привабливість суто фізична – “справжня жінка” у Р.Федоріва символізує гармонію душі й тіла, її сексуальність є невимушеною та природньою. На відміну від демонічних, фатальних жінок В.Шевчука або В.Винниченка, федорівська героїня не позначена важким тавром гріховності. Звичайно ж, вона усвідомлює (чи підсвідомо вгадує) свою приховану силу – прикметними у цьому плані є майже подібні сцени зваблення уподобаного чоловіка (Настя – Ярослав, Ясіня – Клим’ята, Любана – Іван Русин), де молода дівчина (навіть не жінка!) досить сміливо, як для моральних приписів ХІІ ст., демонструє власну оголеність. Кожного разу це відбувається на тлі первісного пралісу або під час купання у річці, що можна тлумачити як зв’язок зі стихією та співвіднесення жінки з природою. Міфема води як носія жіночого начала викликає асоціації з давніми слов’янськими божествами – тож жінка, яка несвідомо прагне спокусити, не є відьмою у міфологічній картині світу, швидше русалкою , поганською жрицею, що пробуджує сум’яття у чоловічій душі. Тому юний Клим’ята й шукає для самого себе “пояснення її (Ясіні − О.М.) нецнотливості . Чи вона насправді не знає сорому, як праотці наші в раю? Чи зваблює мене? Ну-ну, даремно я так . чи не я сам додумався, що вона живе, як риба у воді, як звірятко в лісі, як липа росте. Це її природний стан” [4, 46].

Цей зв’язок із природою виправдовує в очах автора і розкутість у поводженні, і сміливість суджень героїнь – саме жінки (Настуся, Ясіня, Любана) виступають у романах ініціаторами фізичної близькості, обіцяючи подальше народження дитини, – свого роду роблять і шлюбну пропозицію. Нічого незвичайного у цьому немає, адже кожна з них, окрім своєї магічної жіночої природи, що є для Р.Федоріва аксіомою, виділяється на фоні чоловіка більшою психологічною зрілістю та внутрішньою цілісністю. Відірваний від реальності книжник Клим’ята має життєвий досвід не менший від Ясіні, проте діалог із нею наводить його на думку про свою цілковиту необізнаність за світом; він готовий добровільно визнати її розумову та емоційну вищість, дякуючи “мислено Богові за те, що послав йому ще одного, окрім отця Мини, вчителя” [4, 45].

Так само і Ярослав Осмомисл, будучи старшим за віком і незміримо вищим за соціальним статусом, відзначає, що “донька галицького дереводіла не поступиться ні в бесіді, ні в сміливості суджень, ні в природності поводження перед будь-якою бояришнею” [3, 371]. Він свідомо перекладає на Настю функцію гармонійної організації її та свого власного духовного буття через те, що “чарівниця з купальської ночі” живе “посеред голубої казки, в якій немає місця для лихих людей; є люди розумні й дурні . зло виплоджується з дурощів . Через те, мабуть, він спішить до неї у кожну вільну хвилину . спішить, щоб відпочити у її світі від примх, жорстокості й підступності свого власного світу” [3, 478].

При цьому, якщо у схематичному зображенні життєвий простір князя є надміру розширеним у своїх межах (бачимо Ярослава у походах, подорожах, у княжих палатах, під час зустрічей з численним оточенням), то “голубе королівство” Настусі зосереджено навколо неї самої. Вона є центром і змістом самодостатнього жіночого мікрокосму, в якому Ярославу відведено місце жаданого, але тимчасового візитера – недаремно ж називає його “гостем”. Не дивлячись на пристрасне почуття, для неї він не волостелин, не господар, а лише гість від богині кохання Лади.

Певним новаторством позначене й тлумачення Р.Федорівим традиційного погляду на жінку як берегиню роду, відповідальну за збереження його самобутності та цілісності. Мається на увазі не сама лише передача інформації на генетичному та ментальному рівнях, але й зв’язок з ірраціональним началом, що лежить в основі утворення кожного роду та етносу. “Я прийшла з правіку”, - говорить Ясіня з “Чуда святого Георгія о Зміє”, залишаючи за собою право на володіння таємницею буття. Вона полягає, на думку автора, в умінні проникати внутрішнім поглядом у приховану людську сутність, підтримувати віру у нерозривність людського кола, з якого навіть після смерті “ніхто безслідно не зникає: хто стає квіткою, хто птахою, хтось вовком, хтось – яблунею”[4, 43].

І тут немає ніякого дива: Ясіні “дав Господь душу вразливу, первісну” [4, 44], тому вона не може не відгукнутись на поклик світу, що оточує, і не відчути “зрідненості з тими, котрих уже поміж нами нема” [4, 44]. Вона щиро вірить у те, що душа покійної матері увійшла в молоду яблуню, або що сама Ясіня – “давня як світ”, покликана стерегти Воду (Дністро), “щоб не випив її Змій” [4, 39] (свого роду символічний захист жіночого – водного – начала від чоловічого, втіленого в міфічній постаті Змія).

У цьому плані Р.Федорів виступає творцем своєрідного авторського міфу, обстоюючи первинність жіночого світу, його архаїчність у співвіднесенні з чоловічим. І донька зелейника Любана, і вихована у боярському теремі Настя Чагрова не забувають стародавніх богів, підтримуючи через них зв’язок зі своїми природними витоками. Цим вони відмежовані від світу посередності та буденності й утверджують свою незгоду з ним, повертаючись до дитинства людської свідомості.