Сторінка
3

Особливості фантастичної прози Валерія Шевчука

“Може, наше життя, - глухо сказав странній, - потребує влиття свіжої крові? А може ми живемо на якомусь зламі, пане бурмистре! Наш час – час утомлених людей, які весь час чогось очікують… Ми всі потомлені й пригноблені, Зупиняємося на середохрестях і розгублено озираємося. Дорога наша дійшла до пересічного каменя, і ми не знаємо дальшого шляху. Єдине, що знаємо: назад не підеш. Є, крім того, ще одна правда: всі, хто йде назад, і всі, хто йде вперед, ідуть назустріч одне одному” (С.267).

Ходінням прибульця по колу завершується повість “Сповідь”, по колу довго ходить і странній Проць, котрий стратив на полі бою свою душу… Метафоричні пошуки ним свого “я” у повісті “Мор” набувають буквального змісту. Завдяки дивовижно-конкретному унаочненню метаморфози - прийняття бездушним тілом страннього чужої душі - душі того, хто конає[5], - наратив набуває ознак магнетичної містики, яка тримає в напрузі, приковує увагу до філософсько-екзистенційноно підтексту – а він, всупереч пересторозі перед чеканною мудрістю століть, забуяв у повісті буйноцвітом людських пристрастей, звичок, забобонів – і прозрінь-осяянь. Чому ж неспівмірною для страннього стає душа Сіроносого, затятого, подібно до Івана Вишевського, на думці про шкідливість латинської мудрості (“Спитайте їх, чи знають вони Часословець, Псалтию, Октоїх, Апостол і Євангелію з іншими книжками, і вони мовчатимуть, як риба. Спитайте їх про Арістотелів, Платонів і Деместенів – і вони засиплють вас латинськими словами, С.296”)? Неспівмірною, хоча й близькою, виявляється і душа веселого дотепника й мандрівника Григорія – сюрреалістичні видіння вертепу обома – і Григорієм, і Сіроносим – підсвічують відмінне вже й не в звичному його вимірі світло-темрява, а в у тонах і відтінках кольору темного і ясного.

Зі словами “Зелений молодий світе, я відбув свою боротьбу. Багато чому навчився, багато втратив, але одне я тобі скажу: душа в людини є!”(С.196) – помирає панотець (повість “Сповідь”). І ось тепер, у повісті “Мор” странній випробовує, а якою, властиво, може бути вона, ота загадкова душа в людини. Ідея неспівмірності людських душ в такий спосіб зазнає континуації, будучи засіяною в плодючу ниву ще в першій повісті “Птахи з невидимого острова”.

В одному з кварталів міста, яке вимирає від мору, странній стає свідком буквалізованого дійства - “бенкету під час чуми”:

“Странній подумав, що тут він міг би знайти не одне людське “я”, щоб замістити свою порожнечу. Всі вони губили себе, і їхнє єство ледве трималося тіл. Він міг би підходити до них по черзі, розчиняти груди й міряти до себе їхні “я”, як приміряють одяг.

Странній усміхнувся: і пальцем не кивнув, щоб наблизитись до бенкетників” (С.240).

Здавалося б, не може бути нічого страшнішого від мору: навіть поле битви, з котрого напівпритомним, стративши душу, ім”я та пам”ять, вийшов странній, блідне у порівнянні з гротесково виписаними жахіттями конаючих від мору людей (“мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених”- в пам”яті мимоволі зринаають “Чотири вершники Апокаліпсису Альбрехта Дюрера”), які прагнуть порятунку, вдаючись для того до найабсурдніших, несумісних з тверезою логікою, дій та вчинків. Аж ні, може бути і стан страшніший, жахкіший: “Страшніший не той мор, так само глухо сказав странній, все ще не відриваючи очей од бенкетників.- Страшніше, коли людина стає порожня, як випита кухва” (С.266). Ця істина зазвучить пізніше в ряді інших творів письменника, тут же вона проросте із містично-мертвотної зневіри в людині, що не зі своєї вини – на смертельному бойовищі - втрачає власну суть. Але вперто шукає її – посеред мору, алегоричний образ якого, не потребуючи додаткових витлумачень, був не до прийняття соцреалістичною конюнктурою.

Моровий бурмістер Алембек дарує вмираючим надію. Рятунок же приходить несподівано для всіх саме від страннього. І то не лише в його підказці Алембекові – димовою завісою знищити мух, які розносять мор від мертвих до живих[6]. Але у прозрінні, яке дарує йому доля разом з віднайденням у благородному, але вмираючому Алембекові власної співмірності – через жертовне служіння іншим, як то робить Алембек. Рятунок приходить до страннього від усвідомлення простої, здавалось, науки, та неймовірно складним шляхом здобутої: “Різні люди пробували в мені, а я в них; жив я отак і лише одну науку виніс: ми повинні любити одне одного в світі. Бо коли ми любимо одне одного, ми життя творимо, а коли ненавидимо – нищимо його. Хай же буде звершена в нас любов, а не ненависть. Тільки по цьому пізнаємо, що ми справжні суть і що потрібні в цьому світі. Наш Бог – любов, і хто пробував в любові, в Бозі пробуває. Тільки любов’ю міряймо наші вчинки і дії – немає у світі вищого суду!” (С.314).

Найбільш вражаюча повість “Мор” – із дивовижно пластичними, часом невідчутними переходами від реального до ірреального, із утвердженнням думки про відносність всього в цьому світі, окрім добра і зла, - на новому витку спіралі актуалізує ряд проблем, прокреслених автором у попередніх творах. Найбільш моторошна – і водночас найбільш світлоносна, повість “Мор” в своєрідний спосіб підводить до відповідей на питання, перед котрими читач “Птахів з невидимого острова” та “Сповіді” був загнаний коли не в глухий кут, то в ходіння з героями разом - по колу, або ж у смерть. Смерть в її катастрофічному вимірі в містичній модерній повісті “Мор” долається на трансцендентному рівні квітами волі, що ними снив Олізар, і квітами любові[7], що їх викохав у серці странній, діждавшись благодатного для них дощу: “Пізнайте науку любові, брати мої, і ніколи не падатиме на ваші голови мор. Хто скаже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, той обманник, а обманники множать зло подвоєно. Любіть перш за все те, що бачите, і тих, кого знаєте, - це і дасть насіння, яке оплодотворить ниву вашу. Адже сієте ви ниву не тільки для себе, а й для сусідів своїх і для тих, що прийдуть по вас. Злом своїм ви навчаєте нащадків злу, а добром – добру. Через це, прошу я вас, моровий странній: увічнюйтесь у любові, брати мої! ” (С.315).

То ж ще в 70-ті роки до українського читача могли б прийти модерні твори, які ставлять українську літературу врівень зі світовими досягненнями. Можна говорити про прикмети сецесії в прозі, в котрій гра смислових підтекстів та барокових символів витворила кінематографічно- зриму екзистенцію.

Список використаної літератури

1. Валерій Шевчук. Вибрані твори. – К.: Видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1989.

2. Гнатюк В.М. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці: народні вірування,повір’я, демонологія / Упор., прим. та біогр. нариси А.П.Пономарьова, Т.В.Косміної, О.О.Боряк. – К.: Либідь, 1991. – 640 с.