Сторінка
5
Певна річ, природна мова – система відкрита й динамічна, тому машина лише наближує семантичне гніздування й множення до сталості фізичних якостей палітр, музичних тонорядів та схожих випадків, коли людина своїм розумом перетворює континуум, суцільність і безперервність, у дискретність, градації, каркаси, матриці. Моделювання – необхідний етап перекладу, але затаює небезпечні пастки. Особливо підводить абстрактна лексика. Майстер перекладу вміє пояснювати найскладніші речі найпростішою мовою, уникати мілин узагальнення й уніфікації: не зняв взуття (верхній одяг) чи роззувся, а скинув туфлі (плащ); не просто зробив, а витворив, заподіяв, накоїв, утнув або учинив. Переконує конкретний образ, а надмірну алгебраїзацію перекладу, зокрема й текстів умоглядних, прийнято кваліфікувати як ремісничу слабкість19. Щоправда, звичка конкретизувати й випрозорювати зазвичай видає віртуоза і декого лякає дерзновенністю. Де у П. Верлена un oiseau sur l’arbre chante sa plainte (птах на дереві жалібно співає), там у М. Лукаша – на відміну від П. Тичини, М. Рильського, М. Ореста – ворон на тополі квилить тужливо. Назагал впадає в око, що переклад добре вдається дитячим письменникам, сама природа творчості яких спонукає увесь час пристосовуватися до словника і пояснювати. Або, якщо переінакшити вислів А. Барто, перекладати дитячою мовою. Згадаймо Н. Забілу, Д. Білоуса, Д. Чередниченка, в російській літературі – К. Чуковського і С. Маршака. Усі вони орієнтувалися на звужений, проте не безладний лексичний ресурс, сформований у значно пізнішій фазі розвитку людини, ніж та, коли в її мисленні щойно з’явився предикат і вона заговорила тричленами на взір паця доду гам – свиня з’їла квітку. Актуалізуючися, цей виражальний ресурс поповнює і впорядковує себе сам, дедалі більше як метамова. Якщо наука про переклад, вирвавшися нарешті з лона статичного одночасся зіставного мовознавства на розмаїтий простір індивідуальної стилістики, хоче прислужитися плеканню Рильських, Зерових, Лукашів і Кочурів, їй слід зважити не тільки на чутливий період, означений книгою К. Чуковського “Від 2 до 5”, але й вивчити явище тлумачення в тій іпостасі, коли маля ще не знає слів, але відповідно реагує на інтонацію, мотив колискової, жест, гримасу й усмішку, тобто тим самим вже не є немовлям. Від цієї стадії порозуміння – через дитячий буквалізм і школу – пролягає неперервний шлях до вільних метаморфоз Протея і скутості Януса посмертними масками двомовного словника.
Р. Якобсон, розрізняючи переклад внутрішньомовний, міжмовний і міжсеміотичний, під останнім має на увазі тільки інтерпретацію словесних (вербальних) знаків несловесною системою символів20. На наш погляд, це поняття родове і може включати перехід змісту з будь-якої системи знаків у будь-яку іншу. Інакше семіотику довелося б розуміти дуже вузько. У схемі Р. Якобсона бракує тлумачення несловесних творів словесними, котре перекладачеві може вельми стати в пригоді, надто при застосуванні прийомів пояснення і компенсації. Нерідко так випадає, що в перекладі треба враховувати позамовні елементи: мелодію пісні, жестикуляцію в розмові, зорові образи в кіносюжеті, ілюстрації до книжки, як-от у “Небилицях” Е. Ліра, “Алісі” Л. Керола, “Маленькому принці” А. де Сент-Екзюпері і подібних. Згадаймо також, що Т. Шевченко спочатку зробив серію малюнків “Сліпий”, а вже потім переосмислив їх однойменною поемою. До міжсеміотичних належать усі види інтерпретації, які є несловесними за джерелом і результатом: балет “Хореографічні мініатюри”, в якому зримо і в музиці оживають скульптури О. Родена, “Руанський собор” К. Моне – серія відбитків готики в імпресіонізмі – та інша архітектура в дзеркалі живопису, офорт за мотивами скіфської пекторалі, вишивка з ікони Богоматері, танець у мультфільмі, пантоміма за сюжетами галереї художника, портрет скульптора за роботою, пам’ятник композиторові або скрипалеві тощо. Міжсеміотичним також є всяке тлумачення зі словесної мови на словесну, якими б різнотипними й різнообсяжними вони не були, навіть “Гамлет” Шекспіра у вигуках Елочки Людожерки, переказі “театрала” Вовочки чи нецензурному викладі Леся Подерев’янського. Критерієм окремішності мови служить її системність, а не обсяг. Власне перекладом визнають таке тлумачення, яке утримує здатність джерела бути відповідно потрактованим. За перекладами вивчають світовий літературний процес, зазвичай і не помічаючи, що сам переклад є його складником і рушієм.
Вище наголошувалося на тому, що ніхто не знає всіх слів рідної мови. Таке твердження містить парадокс, бо рідними виявляються несходимі обрії мови, якою ми говоримо й тлумачимо. Переклад ніколи не здійснюється з усієї мови на всю. Але це завжди перехід з цілості в цілість у межах більшої третьої. Поділ лінгвосфери планети на мовні сім’ї і групи, етномови, територіальні варіанти мов, діалекти й соціолекти, функціональні стилі, галузеві й жанрові різновиди стилю можна вести й далі у межах мов особистих, між якими теж висновується своя сітка відповідників. Ідіолектом ніяк не випадає нехтувати, перекладаючи голові держави чи послу, або оцінюючи конгеніальний шедевр прочитання перекладачем літературного класика. Проте перекладач іноді дає кілька тлумачень одного твору різними освоєними ним субмовами (інша справа – множення варіантів котроюсь однією). Також мова дитинства, як ми бачили, перекладається дорослою і визріває в дорослу завдяки здатності бути метамовою; пізніші доробки, хоч би й за стилем, суть тлумачення ранніх.
Завантажити реферат