Сторінка
2

Філологічний аналіз художнього тексту

Так, у новелі „Шкода” В.Стефаник оцінює тіло як «скелю» — в'язницю духа, тому зображує смерть у найжорстокішому вигляді, у найпотворніших де­талях. Таким способом митець підкреслює марноту й несуттєвість матерії (якщо вона взя­та сама по собі, без духа). Цей момент у ньо­го виражають дієслова, наснажені ди­намікою: ледво держалася на но­гах, розглядалася по стаєнці, упала на солому і роз­тяглася, як струнва, приклякла , шурувала , закривавлена впала, обі боролися зі смертю. Щоб збагнути глибини авторського задуму, використовується „герменевтичне коло”.

Отже, найвагомішим є факт, що художній текст виступає як функціонально й стилістично завершене ціле, функція якого визначається певною метою мовленнєвої діяльності. А оскільки цілісність тексту співвідносна з інтенцією мовця, який вступає в мовленнєвий акт, то текст слід розглядати в контексті словесної комунікації і як розгорнуту структуру інтенції автора.

Сучасна когнітивна методика визначає найголовнішим серед своїх завдань оволодіння студентами концептами – ментальними пробразами (нерозчленованими уявленнями про об`єкт), глибинними значеннями розгорнутих структур тексту, що є втіленням мотивів та інтенцій автора , для розвитку пізнавальної активності та адекватного сприймання текстової інформації. Семантика концепту містить комплекс позамовних відомостей, що ґрунтується на знаннях про світ, здобутих в результаті колективного досвіду людства. Кожен концепт пов`язаний з деякими іншими, і разом вони утворюють домени (фони), з яких вичленовується концепт.

Упорядковане поєднання таких концептів у свідомості людини складає її концептуальну систему, яка не є стабільною. Вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Компоненти концептуальної системи фрейми репрезентують стереотипні, типізовані ситуації у свідомості (пам`яті) людини і допомагають ідентифікувати аналогічну нову ситуацію, ієрархічно впорядковані репрезентації певної стандартної ситуації.

Тому зі всієї множинності аспектів дослідження художнього тексту найбільш універсальним, цілісним, що наближає читача до адекватного прочитання твору словесного мистецтва, є поєднання двох опозицій – аналізу й синтезу, оскільки розчленовані та окремо досліджені у ході аналізу елементи художнього тексту, поєднуються в ціле.

Практика сучасної освіти свідчить про те, що до сьогодні випускники загальноосвітніх закладів у кращому випадку опановують схемами аналізу епічного, ліричного твору та аналізу художніх засобів, не враховуючи поетикальних особливостей твору. Поза увагою залишаються близькість чи спільність тем чи мотивів у різних авторів, заглибленість у внутрішній світ героїв, увага до художньої форми, особливості конфлікту та проблематики тощо.

Ми усвідомлюємо, що філологічні аспекти дослідження на сучасному етапі літературної освіти слід поєднувати з здобутками різних підходів, а саме: психолінгвістичного, психоаналітичного, архетипного, міфопоетичного, феноменологічного, рецептивного, семіологічного, структурального, постструктурального, деконструктивістського, гендерного та ін Але при цьому не варто забувати й про історико-біографічний та соціологічний підходи, усвідомлюючи, що всі вони працюють лише на феномен змісту, недостатньо поціновуючи інший феномен – форму.

Звернемо увагу на суто дослідницькі елементи змісту і форми, що виступають у вічній опозиції, і цим самим забезпечують життєдайність, „кровоносну систему” художнього полотна, становлять формозмістову знахідку:

Ефективність будь-яких прийомів аналізу, зануреність в один з ракурсів визначається тією мірою, якою вони сприяють глибшому проникненню в суть мистецтва загалом та конкретного твору зокрема.

Очима дзеркала людина сприймає спочатку форму (ЯК), а потім зміст (ЩО). Якщо спрощено подивитися на елементи форми, то саме їх аналіз виводить читача на шлях інтерпретації. Про це свідчать праці О.Потебні, у яких він, спираючись ще на платонівську ідею форми, вдається до аналогії між твором словесності і словом . Учений виділяє ядро, до якого тяжіють усі конотації, т.б. той відносно сталий ідейний зміст, що притягує чи відштовхує множинність витлумачень[6] .

В.Ізер завважив: „ . якщо читач використовує різні перспективи, запропоновані йому текстом, для того, щоб визначити зв`язок між зразками і „схематизованими думками”, він надає творові руху, і цей процес завершується пробудженням зворотної реакції у читача” [3].

У процесі творчості автор намагається знайти найвідповідніші форми передачі словом думки, почуття, настрою характерними для літератури засобами. Читач, розкриваючи змістовність форми, осмислює суть конфліктів, образів, реплік, деталей тощо, осмислює авторське ставлення до зображеного. Такі закономірності допомагають розкрити суть літературних явищ. А технології літературного аналізу існують у формах теоретичних моделей, які передбачають найхарактерніші розумові дії, зумовлені формозмістом твору.

Вплив хибних тенденцій, що ніби то будь-якому художньому твору можна дати власну інтерпретацію без його аналізу й аргументації своєї думки, впливають на читацьку культуру сучасної людини. Інтерпретація твору засобами не логічного, а асоціативного мислення, ставить перед читачем завдання важке і непродуктивне (асоціації, далекі від зображуваного, характеризують лише самого читача).

Поняття ж „інтерпретація” відповідно до освітянських завдань вивчення літератури має зовсім інше значення, ніж загальне трактування. У системі загального літературознавства інтерпретація є складовою аналізу твору, і починаючи з першого ознайомлення з текстом, коли читач намагається розкрити зміст того чи іншого фрагменту. Коли складається уявлення про проблематику твору, систему образів, форму оповіді, особливості мистецтва творення, відкриваються широкі можливості інтерпретації суті й причин конфліктів, образів, майстерності митця з позиції читача іншої епохи, обізнаного з суспільним та літературним розвитком.